Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.

— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!

— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!

І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.

Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.

Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.

Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.

І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.

Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…

Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить.

Римус простягає мені мегафон, я кричу:

— Звільни! Звільнись! Будь вільним і добрим, як Сонце!

— Вільним! Як Сонце! — підхоплює юрба. — Гей-го! Гей-го!

— Ти зможеш! Ти зможеш! Енергія всередині тебе!

— Енергія всередині тебе!

Вулиця закінчується. Ритм заливає тепер майдан, небо над майданом і фасади будинків навколо. Юрба йде, ритм розгойдується над нашими головами, як важкий, оббитий сталлю таран…

І назустріч йому виповзає, вайлувато повертаючись у річищі вулиці навпроти, інший таран. Це полісмени — вони в броні, у них щити й кийки, вони б’ють металом об пластик і металом об метал. Чужий ритм, упевнений і потужний, стинається з ритмом нашої колони.

Удар.

Хочеться присісти, затиснувши долонями вуха. На мить мене проймає страх, що ось зараз із зіткнення ритмів народиться ватяна тиша, яка вбиває…

Тиші немає. Це мої вуха, вражені ударом, на мить відмовили. А ритми стикаються, намагаючись здолати один одного, зламати, заглушити.