Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

На даху будинку СІНТу спалахує потужний прожектор. Клацають розрядники полісменів — позаду, всього за кілька десятків кроків…

— Тримайте її! Це Лана!

Макс обертається біжучи. У руці в нього — поліцейський розрядник.

— Тікай. Я їх затримаю.

Влітаючи у вузький провулок, залитий контрастним світлом прожектора, чую за спиною перестрілку.

Я знову сама. І дію на свій страх і ризик. Свято Енергії закінчилось. Місто спорожніло. На розі велорикша — вертить головою, намагаючись зрозуміти, звідки світло і що це за дивні звуки. Повільно думає. Нарешті вирішує поїхати від гріха подалі. Я збиваю його на хідник раніше, ніж він устигає поставити ноги на педалі.

Мій внутрішній ритм нарешті виривається назовні. Машина добротна — велике колесо, і шестірні крутяться без єдиного скрипу. На шаленій швидкості проїжджаю три квартали, тоді гальмую — дим з-під покришок — і витрачаю кілька дорогоцінних секунд, щоб надійно сховати машину в тіні підворіття.

Сама, схопившись за низько навислий край балкона, підтягуюсь — і піднімаюся вгору по стіні, від балкона до вікна, від вікна до виступаючої балки, від балки до іншого балкона, і так аж до даху. Сплигнувши на залитий бітумом дах, низько пригинаюся й біжу, що є сил.

Бігти легко. Внутрішній ритм гармоніює із зовнішнім. А отже, я можу думати.

Нічого ще не підготовлено. Синтетики роз’єднані, я ні про що не встигла домовитись. Я не запитала їх, чи готові вони ризикнути життям, чи готові вони померти, якщо знадобиться, заради того, щоб зупинити Завод… Та й що б вони відповіли?

Похмуро посміхаюся біжучи. Одна справа — легенда про всесильну Лану, яка дає енергію, дає життя. Інша справа — ось ці нічні перегони по дахах, і усвідомлення, що я ні крапельки не всесильна, і його послання: «Лано, пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

Я перечіплююсь і розтягуюсь на даху на весь зріст. Клята вечірня сукня, була б я в штанах, не зсадила б коліна…

Встаю. Оглядаюся. Позаду й унизу, на перехресті, мерехтять ліхтарі. Розтікаються праворуч і ліворуч. Оточують мене. У поліції є новий досвід: їм же вдалося захопити диких на верхівках веж…

Знову біжу. Всі будинки на цьому боці вулиці стоять упритул, так що я запросто перебираюся з даху на дах. Доки переді мною не відкривається вулиця — широченна щілина, яку ні перестрибнути, ні перелетіти. Озираюсь. Полісмени будуть тут за п’ять хвилин, і відсидітися на даху цього разу не вдасться.

До бічної стіни прибито пожежну драбину. Я спускаюся за кілька секунд. Вагон на Завод відправлять уранці, завтра — вже сьогодні — за кілька годин. А мене, здається, зацькували. Як звіра.

Зістрибую на землю. Озираюсь. Бачу за кілька кроків, просто посеред дороги, каналізаційний люк.

Важенна кришка. Нічим піддягти. Чіпляюся за край люка пальцями, нігтями, нарешті зрушую на кілька міліметрів. Іще.

Вулицю прорізає світло ліхтарів. Полісмени мчать на веломобілі — просто на мене. Прямо по осьовій. Ричачи з напруги, відсуваю люк (вхід у колодязь стає схожим на місяць перед повнею) і поринаю вниз. Встигаю завважити фари поліцейської машини — за декілька кроків перед собою…

За кілька секунд колесо втрапляє у відкритий люк, і машина — я чую — зазнає аварії.

Я пробираюсь уздовж бетонної шахти. Десь ллється вода. За спиною блимають промені ліхтариків — мене переслідують по п’ятах. А час біжить, секунда за секундою. Збігає дорогоцінний час!