Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Максе, — кажу я дуже низьким, незвично низьким і впевненим голосом. — Завод не одержить їх. Ні сьогодні. Ні завтра. Ніколи!

Від цієї миті все, що відбувається зі мною й навколо мене, підпорядковане строгому, навіть суворому ритму.

Свято триває. Тоненькими, вульгарними, масними голосами співають скрипки. Гомін голосів наростає. Хвилина-дві — і Ловець пригадає мене, а по Макса прийдуть озброєні колеги, і цього разу його не врятує навіть батько, головний інженер.

Безглузда вечірня сукня починає заважати. Високо піднявши голову, ні на кого не дивлячись, йду до виходу. Відчуваю, яка напружена Максова рука під рукавом парадного мундира.

— Уже йдете? — привітно запитує брамник у великих, щільно зачинених дверях. Він посміхається, але в його словах мені вчувається прихований зміст.

— Так, — кажу холодно. — Відчиніть нам, будь ласка.

— Ваші перепустки?

У цей дім простіше увійти, ніж вийти з нього. Максим простягає два лілові папірці зі штампами. Брамник вдивляється в них, за його спиною сидять на диванчику двоє полісменів у повному обладунку, із розрядниками в розстебнутих кобурах. Мій внутрішній ритм підстьобує: швидше! Швидше!

Брамник дуже повільно підводить голову. Повільно-повільно простягає руку, повертаючи перепустки Максимові:

— Шкода, що ви так рано…

На столі пищить сигнал переговорного пристрою. Брамник підносить до вуха навушник, до губів мікрофон:

— Вахта слухає.

У Макса не витримують нерви.

— Ми поспішаємо! — каже він різко. Полісмени на дивані здивовано повертають голови.

— Зрозумів, — каже брамник. Кладе навушник і мікрофон на місце. Спокійно починає відмикати кодові замки — один, другий…

Коли двері нарешті відчиняються, переговорний пристрій дзвонить знову.

— Вахта, — каже брамник.

Ми виходимо на високий ґанок. Праворуч і ліворуч горять потужні ліхтарі. У жодному разі не можна бігти.

— Одну хвилину! — кричить брамник нам у спину. — Одну хвилину!

Ми одночасно зриваємося з місця. Біжимо сходами вниз: тільки б завернути за ріг, а там темрява…