Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— А, — насміхається перший, — ти ж через неї лички втратив…

— Тебе б туди! — огризається Макс.

Хтось сідає на педалі. Ланцюги напружуються біля самого мого обличчя, колеса крутяться, машина несеться невідь куди…

Минає майже година, доки полісмени розходяться й усе затихає. Ще за півгодини приходить Макс і визволяє мене з багажника. Руки-ноги затекли, звісно. Я уявляю, як хвилюються Алекс, Мавр, Перепілка, і мені стає не по собі.

Ми в гаражі. У напівтемряві рядами стоять поліцейські веломобілі.

— Слухай, — шепоче Макс, — у мене до тебе… дивне прохання.

— Яке?

Він довго не наважується заговорити. Вперше бачу його таким нерішучим.

— Я тобі життя врятував. Двічі.

Мені не подобається цей вступ.

— Чого тобі, Максиме?

— Ти не могла б допомогти моєму батькові й матері? І ще там… кільком людям? Вони теж синтетики.

— Допомогти?

— Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються.

— Ти хочеш, щоб я підбадьорила дикою енергією працівників СІНТу? Тих, хто щодня відвантажує Заводу людей як пальне?

— Таж не всі! Головне завдання СІНТу — розподіл енергії, розумієш? Щоб кожен одержав свій пакет вчасно!

— Розподіл пакетів, — кажу повільно. — Ніколи не повірю, щоб твій батько… ким він працює?

— Він головний інженер.

— Не повірю, щоб головний інженер страждав від того, що пакет маленький.

— У них там постійна гризня, — каже Макс дуже тихо. — Знаєш, від чого помер колишній начальник СІНТу? Від браку енергії! Його змістили… і одразу ж оштрафували нібито за недоробки. І він помер.