Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Синтетики стоять щільною групкою, притиснувшись один до одного. Їм страшно. Хтось із них переживе цю ніч і впорається. А хтось приречений. Вони знали це, коли йшли сюди; вони знали, що ризикують життям, але все-таки спробували — жити своїм ритмом. Жити без манжети.

Я дуже поважаю цих людей. Мені хочеться допомогти їм.

Бом-м, годинник усе б’є. Бом-м.

Лесева паличка починає свій ритм: усупереч годиннику. Заперечуючи одвічний лад. Заперечуючи манжети, Завод із мембраною розпилювача, весь цей людожерський режим пакетів і штрафів. І всі, хто є в клубі — майже всі, — починають відбивати цей ритм. Долонями. Підошвами. Лесь грає, віддаючись ритму. Я знаю, він не чує його — відчуває всім тілом. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани: «Ми — енергія. Ми — енергія. Ми…»

Але я бачу, що це не енергія. Це всього лише ритм, який будить у людині приховані резерви. У кого вони є.

Синтетики й далі стоять у кутку, взявшись за руки. Я прекрасно бачу, хто з них доживе до світанку, а хто — ні. Ось ця бліда дівчинка з двома світлими кісками не доживе. Цей красивий хлопець із тінню вусів над верхньою губою — не доживе, і дарма подруга привела його, марна надія, завтра вона буде почуватися вбивцею…

Лесь метається в клітці. Він робить, що може. Ті з синтетиків, хто дужчий, починають допомагати йому, відбивати ритм, змушуючи власне серце працювати самостійно, пробуджуючи жагу й любов до життя — тільки свою, тільки в собі…

— Ми енергія! Іди зі мною!

Вони підуть. Але дійдуть — не всі. Це правильно. Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують… Зупинити Завод! Нехай виживають сильні! — так гримлять барабани. Чи так мені вчувається?

Я трясу головою, витрушую чужий ритм. Виходжу вперед — переді мною розступаються. Кладу руки на плечі дівчинці з кісками і красивому хлопцю, який уже ледве тримається на ногах. Поглядом велю — наказую! — Римусу, Мавру, Алексу зробити те ж саме. І ось у низькому підвалі, під білою з патьоками стелею вишиковується коло: ми стоїмо, поклавши руки одні одним на плечі.

— Грай, Лесю! — наказую я, і глухонімий музикант читає слова з моїх губ. На мить запановує тиша…

Я починаю рух. Заводжу коло. Задаю ритм. Лесь підхоплює його майже одразу. Вдаряє по барабанах, на мить здається, що в нього не дві руки, а щонайменше вісім.

Я бачу обличчя тих, хто танцює навпроти: вони розпливаються, розмазуються, і вже не зрозуміти, хто дикий, а хто синтетик. Ритм усе швидший і швидший, я веду його, не щадячи тих, хто став зі мною в коло, хто довірився мені. Хтось спотикається… Триматися! Якщо один упаде — всім кінець!

Ти не синтетик. Ти — Дикий!

Душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнуте коло не дає вийти, не пускає. Болять м’язи, зв’язки на колінах от-от розірвуться. Я заплющую очі — але все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крупинки. Порошини. Злипаючись в одне ціле, здавлені жахливим тиском, народжують нову сутність.

Якщо ти з нами — ти Дикий!

У чорній порожнечі без верху та низу виникає пульсуюча грудка, вона стискається, стискається, розігріваючись усе дужче, вона — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

За дуже довгу мить.

Я провалююся в себе. Темрява. Високі гори й темні провалля. На недосяжній вершині — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба допомогти йому… звільнити…