Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Я залишуся з вами, — кажу вголос. — Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі… Навіщо я вціліла, скажи?!

Головань не відповідає. Я згадую його слова: «…можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити…»

І він же тримає для мене двері!

Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів — найкращі, сміливі, веселі…

Витягаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.

Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих…

Але Головань тримає двері. І щілина — тепер я виразно це бачу — вужчає з кожною секундою.

Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і раптом я розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу. Своєю волею — не ввійду.

Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати…

Ні!

Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часу на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.

Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух — і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань — усі залишилися зовні.

Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б’ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і прохромити. Тоді їхня загибель не буде марною.

І, виставивши перед себе ножа, йду туди, звідки дме гарячий вітер.

Вітер дужчає. Повітря надто сухе, починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую — відчуваю всією шкірою — вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.

Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесяти двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмаття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.

Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором — ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.

Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті — красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.

Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо…

Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири…