Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

У такі моменти важливо не думати — лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтинає пасмо мого волосся… Влітаю в туман. Падаю на долівку — вона вже не бетонна. Підлогою тут — сталева решітка. Вона впинається в мої долоні, боляче б’є по колінах. Я підхоплююся…

Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею — іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.

Безвихідь?

Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло.

Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.

Шкода, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки, але там не так страшно.

Вистукую ритм — по решітці, лезом ножа. Звук глухий і неприємний, але ритм нагадує, хто я і навіщо сюди прийшла. Просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити: кожен прут на палець завтовшки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу…

І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.

Відкручую дерев’яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар — наче ґудзик упав на барабан.

Страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу. Згадую, як ми літали з Алексом… як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я плачу. Затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу — спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.

А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені, бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина: почуваюся людиною, похованою живцем.

У роті — залізний присмак. На губах — кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві…

Ніколи — ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках— мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.

Угору рухатися не можу — отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона навіть не може бути дуже довгою — я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!

І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо трубу просто заткнуто пробкою?

Новий напад паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людину в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя — всю, до решти?!

Дика енергія…

Згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі… Що ж, тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!

Видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.

Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю — ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю — і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.