Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він спостерігав за моїми тренуваннями і вирішив потренуватися сам. І зірвався. І його вдарило об стіну. Дорослий від такого удару помер би. У нього, легенького, переламалися кості — на руці й на нозі.

Він не кричав. Лежав, зелений від болю, і тихо непритомнів, поки лікар гнізда — його звали Слава — займався відкритими переламами. Перепілка також не плакала: вона ж дика. Але очі в неї були… страшно дивитися в такі очі.

Лікар узяв руку й ногу хлопчика в лубок. І звелів чекати. Тому що більше допомогти — він так і сказав — нічим не можна.

Хлопчик лежить тихо-тихо. Все гніздо просякло його болем. Мені здається, навіть вітер, що вічно виє надворі, відчуває цей біль.

— Перепілко, — кажу я, — треба дати йому знеболювальне. І збити температуру. Щоб не розвинулося запалення.

— Звідки ти знаєш? Хіба ти лікар?

Я ніяковію. У нас у блоці немає лікаря, ми приходимо до аптеки, описуємо хворобу, і нам дають ліки. Рік тому один хлопець теж ногу зламав…

— Невже в тебе зовсім немає ліків?

— Диким не потрібні ліки, — каже вона зверхньо. — Ми лікуємо себе самі. Своєю власного волею.

Я сідаю поруч із хлопчиком і награю йому ритми. Я граю про далекий вітер, про високі гори, про тиху воду. Він засинає. Та за кілька хвилин прокидається. Не може втримати стогін. Йому дуже боляче.

У гнізді тихо. Мавр десь нагорі, на даху. Алекс рано-вранці полетів з гнізда. Ліфтер порається зі своїми противагами. Дівчинка сидить біля братового ліжка, як маленька статуя.

Перепілка напуває сина водою з ложечки. Говорить, говорить, не зупиняючись, про те, що все буде добре, що не можна втрачати мужності, що тільки мужність рятує нас, а страх — губить…

Я крадькома, щоб ніхто не бачив, виходжу на сходи.

Скільки часу знадобиться, щоб добігти до найближчої аптеки? Я бігтиму щосили. Якби попросити Ліфтера мене спустити… Але не можна, не можна, щоб вони довідалися, що я збираюся зробити. Ніхто не повинен дізнатись.

І я поспішаю вниз. Перестрибую через сходинки. Ставлю, певно, рекорд — ніхто ніколи не спускався з двохсотого поверху так швидко…

Між п’ятдесятим і тридцять п’ятим розкинуто сторожки: наступиш, приміром, на сходинку, і піде сигнал нагору, в гніздо. Та я вже встигла вивчити ці пастки: сама допомагала Ліфтерові підновлювати їх. Тому спускаюся без зайвого шуму.

На двадцять другому, перед проламом, зупиняюсь. Мені вперше спадає на думку: а як я виглядаю? Чи не ошаліють синтетики, побачивши на вулицях дівчину в ремінній збруї поверх звичайного одягу?

Швидко відстібаю пасок. Акуратно згортаю ремені, ховаю їх під купою будівельного сміття. Ніхто не знайде: я швиденько. Повернуся за чверть години.

Спершу хочу залишити й барабан — заважатиме, коли бігтиму Але потім вирішую взяти його з собою. Я до нього звикла. До того ж із ним мені таланить.

Унизу, на сходах, мені зустрічається бабуся. Киває, як знайомій. Здається, ми вже бачились?