Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Участь у трюкові беруть усі мешканці гнізда, а їх багато. Вони по черзі вистрибують із вікна, чіпляються за лопать і своєю вагою змушують її опуститись. Проїхавши в такий спосіб на лопаті, зістрибують із неї й повисають на тросі, щоб тут-таки підтягнутись і шмигонути у вікно — п’ятьма поверхами нижче. Бігцем повертаються назад, аби знову вистрибнути і знову проїхати на лопаті; ось так вони сновигають по колу, розкручуючи вітряк своєю вагою, і у мене мерехтить в очах: як вони не заплутуються в отих своїх ременях і тросах?

Та виявляється, що основне видовище попереду.

Лопаті крутяться дедалі швидше. Механізм, що одвіку забирав енергію, починає її віддавати. Здіймається вітер — як від колосального вентилятора. Тоді пара молодих диких береться за руки, стрибає з сімдесятого поверху і повисає в повітряному потоці якраз навпроти вітряка.

Трос, який утримує закоханих, такий тоненький, що я його не бачу. Просто дивлюся, роззявивши рота, як двоє летять, то обіймаючись, то ледь відсторонюючись, як тріпотить їхнє волосся, як вони цілуються, зависнувши між небом і землею, сплівши крила на пружній повітряній подушці, які вони дикі — і які ніжні…

Забуваю про вітряк і про страховки. Дивлюсь, як вони пестять одне одного, і мені стає парко — хочеться ослабити ремінну збрую на грудях.

— Шкода, немає Ліфтера, — каже Алекс, та я майже його не чую. — Коли влаштуємо показуху у нас у гнізді, треба буде його попросити… дещо продемонструвати.

Знаєш, противаги у ліфтовій шахті — така універсальна фішка…

Трюк уже закінчився. Алекс говорить і говорить, а я дивлюся в небо й усміхаюсь невідомо чому.

Згодом ми сидимо, звісивши ноги у прірву, відпочиваємо; я, нашорошивши вуха, слухаю розмови. Про те, як якомусь Рудому стало затісно у батьківському гнізді і він проклав трасу на південний захід, дуже складну трасу серед повітряних потоків, «двісті метрів вільного польоту, уявляєш?». На тому кінці тієї нелегкої траси на нього чекала верхівка вежі — безлюдна поки що верхівка. «І він зів’є собі нове гніздо? — А як ти гадаєш? За Рудим знаєш скільки дівчат побіжить?»

Співрозмовники чомусь скоса поглядають на мене і переходять на шепіт. Алекс посміхається. А я ніяковію не знати чого: щось таке є в їхніх поглядах, якась іскра. Внизу, серед синтетиків, на мене ніколи так ніхто не дивився.

За кілька годин гості розлітаються. Алекс довго принюхується до вітру, потім каже, що у зворотний бік крила не витягнуть. Отже, нам доведеться повертатись маятником — на каретці.

Нас проводжає той хлопець, що виграв перегони по стіні. У нього дивне ім’я — Тримайсь. Він швидкий і чіпкий, як павучок.

— Бувай, Дика! — кричить він, відпускаючи трос. — Бувай, Алексе!

Я не встигаю відповісти: ми падаємо. У прямовисному падінні не дуже побазікаєш… Але падаємо не вертикально, а дугою.

Рипить каретка — два блоки, зв’язані між собою системою пружин. Наше життя залежить тепер від двох тросів: свого (біля котушки сидить Ліфтер) і чужого (біля котушки Тримайсь). На висоті приблизно сотого поверху ми проходимо точку рівноваги — два троси однакової довжини і натягнуті однаково. Потім, наче гігантський маятник, ми несемось далі — вперед і вгору. Додому.

Алекс про всяк випадок лається. Ремені впинаються мені в ребра. Це незручно. Мені страшенно набридло, що я при Алексі — вантаж. Ось навчусь літати сама…

Ми зависаємо в найвищій точці, на кілька метрів лівіше від дверей із написом «Ласкаво просимо». Одночасно хапаємося за арматурні прути, що стирчать зі стіни. У мене тремтять руки, якщо чесно.

— Приїхали, — відсапується Алекс. — Гей, є хто вдома? Принесіть капці!

Удома на нас чекає сюрприз. За столом у кімнаті Перепілки сидить Римус.

Кидаюсь йому на шию. Сама не чекала, що так зрадію: я не бачила Римуса відтоді, як він розповідав про клуб «Зірваний дах». І сказав потім мляво: «Прощавай. На все краще».