Розділ «Третє наближення»

Богдан Баглай лежав на дивані, заклавши руки під голову, і дивився на екран. Коли після бульйону з’явилася реклама кави, а після кави — прокладок із крильцями, він підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, підійшов до вікна, постояв перед ним кілька хвилин, подивися на косі мокрі сліди, що лишав на шибці благенький ранковий дощик кінця вересня, потім повернувся до телевізора і промовив, звертаючись до нього:

— Ну-ну. Поговори.

4

Інформацію про втечу з-під варти особливо небезпечного злочинця Баглая для преси вирішили поки що заморозити. Позатикати роти всьому особовому складу слобожанської міліції практично неможливо, та подібної мети перед собою ніхто й не ставив. Місцеві журналісти прочули про надзвичайну пригоду, дзвінки начальникові УБОЗУ та керівництву міського УМВС почалися вже на ранок наступного дня. Всі хотіли з’ясувати, наскільки відповідають дійсності чутки про втечу засудженого до довічного ув'язнення злочинця, котрий до того ж убив кількох міліцейських працівників. Чогось подібного від преси чекали, тому до дзвінків підготувалися. Всіх цікавих переадресовували безпосередньо до прес-офіцера УМВС у Слобожанській області. А той, своєю чергою, чемно повідомляв: ідеться лише про спробу втечі. Так, справді постраждали працівники міліції та прокуратури. Але ні цю, ні будь-яку іншу інформацію щодо цієї пригоди наразі заборонено розголошувати в інтересах слідства. Заодно журналістів попереджали: якщо в пресі з’явиться хоча б трошки більше за офіційно сказане, автора, редактора й узагалі всіх відповідальних осіб, причетних до поширення неперевірених відомостей, негайно притягнуть до відповідальності. За свідоме поширення свідомо брехливої інформації, котра йде в розріз із інтересами слідства та сприяє злочинцям і подана з їхнього відома, маючи на меті дискредитацію органів внутрішніх справ. Словом, статтю знайдуть. І це досить серйозно.

Про це ще раніше Глод почув від Калити. Він не зовсім розумів логіки. Адже діяти слід якраз навпаки: оголосити про розшук втікача через пресу й телебачення, показати портрет Баглая, роздрукувати його й вивісити у всіх населених пунктах. Зрозуміло, швидко такі речі не робляться, як і все в міліції. Та цього разу обмежилися лише розсиланням орієнтувань за власними каналами, для внутрішнього користування. Поширювати цю інформацію начебто не рекомендувалося на рівні головного управління МВС. «І не задовбуй, — закрив тему Калита. — Нам нічого не пояснюють. Ми взагалі облажалися і в гівні по саму маківку. До того ж Баглай уже не на нашій території. Оголошено розшук, транспортна міліція попереджена, навіть на кордони листівки з його мордою розіслали. Народ, коли почує про втечу Баглая, та ще при таких обставинах, думаєш почне на вулицях до перехожих придивлятися? Хріна! Нас, ментів, говенцем полити народець ніколи зайвий раз не проти. Словом, негативний імідж небажаний, особливо з приходом нового міністра. Дійшло?»

Дійшло. У принципі Глод і сам би додумався, але нині йому й так було чим забивати собі голову. Справді, новий міністр внутрішніх справ місяць як призначений. Йому, звісно, доповіли, Баглая шукатимуть, однак на цей час не таких подробиць про міліцейську роботу потребують формальні платники податків. Глод згадав Олену, свою знайому з київського телебачення, гмикнув: ось яким темам даватимуть тепер «зелену вулицю». Наша міліція нас береже. Ловить виродків на зразок Баглая. Аби діяла смертна кара, і Баглая незабаром після тріумфального виходу на екрани фільму про нього — а кіно, хай там що кажуть, саме про Богдана Баглая, хоча й сам Макс у ньому також замалювався, і всяке різне ментівське начальство — успішно розстріляли, подальша доля вбивці зовсім нікого б не зацікавила. Так само й тепер: обговорили телепередачу деньок-другий, і на тому кінець.

Справа взагалі не в Баглаєві. Колишнього опера Максима Глода турбувало не менш цікаве питання. Раз про таку подію, як втеча особливо небезпечного злочинця, широко не говорять, то про звільнення з органів внутрішніх справ такого собі нічим не примітного капітана Глода тим більше не кричатимуть на кожному перехресті. Про це навіть у Слобожанську, як переконався Макс, мало хто з колишніх колег знає, хіба в УБОЗі та ще бійці з «Сокола». Отже, його знайомим у Харкові теж немає жодного діла до змін у його професійному та особистому житті. Навіть більше: його харківські знайомі, з якими він не виходив на зв’язок понад рік, ще досі, напевне, думають, що він не лише капітан міліції та опер «шістки», а й зять заступника начальника Слобожанського УМВС. Колись цей статус йому допоміг. Цікаво, чи допоможе нині.

Спочатку Глод хотів напрягти когось із колишніх колег, наприклад, Притулу, аби зробити запит харківським колегам щодо справи Пустовіта-молодшого. Потім вирішив нікого в це не втягувати, бо й сам не знав до кінця, куди його заведе перше в житті приватне розслідування. Тому до Харкова поїхав сам, попередньо видзвонивши одного знайомого й домовившись про зустріч.

Виявилося, Сашко Корнієнко нещодавно отримав майора. Приятелеві в новому званні простіше було влаштувати Глодові не лише зустріч з опером, котрий два роки тому працював над справою, до якої виявився причетний син Пустовіта, а й посприяв у тому, аби Макс зміг переглянути документи справи. Пояснення Глода про вбивство Пустовіта-старшого та нові обставини, котрі відкрилися нещодавно в цьому класичному «глухарі», Корнієнка цілком влаштувало. Навіть маленький шанс скинути з плечей чергового «глухаря» підтримувався оперським братством.

Справа виявилася простою до смішного. Олег Пустовіт у свої двадцять три не міг чи, швидше, не хотів шукати постійної роботи. Тому дуже легко пристав до банди такого собі Валюшенка, до якої, крім нього, входило ще четверо. Всі рецидивісти, всі старші за нього щонайменше на сім років, а Валюшенко на прізвисько Вал — на всі десять. Близько року вони просто грабували заможні квартири та будинки, особливих капіталів ніде не знаходили. Тому спокусилися на будинок однієї родини у Валках, де, за відомостями, займалися купівлею-продажем золота й валюти. Під час пограбування одного з бандитів господар упізнав і мав необережність назвати його на ім’я вголос. Вал звелів не лишати свідка, хоча до того часу на мокрому банда не спеціалізувалася. Зі свідчень Олега Пустовіта, як, між іншим, і зі свідчень інших затриманих, склалася досить чітка картина: ніхто не хотів убивати, а вбивати треба. Причому не одну людину, а трьох — самого комерсанта, його дружину й тестя. Більше вдома нікого не той час не було. Бабуся з десятирічним онуком поїхали в Харків на базар. Вони й виявили трупи, коли повернулися, купивши хлопцеві весняну куртку. Перший постріл зробив Вал, надихаючи своїм прикладом інших. Далі стріляли по черзі, аби кожен замазався. Само собою, головним виконавцем Вал призначив того невдаху, котрий засвітився й засвітив усіх. Можна сказати, Олегові Пустовіту пощастило — він стріляв уже в трупи. Його взяли першим: наймолодшого послали здавати золоті каблучки в скупку, де оперативно спрацював стукач. Пустовіта вочевидь пресонули, бо вже за пару годин після затримання він назвав усіх. А під вечір гоп-компанія вже сиділа по різних камерах. Між убивством і розкриттям минуло менше трьох тижнів. Рівно стільки вирішив вичікувати Вал, перш ніж почати реалізовувати викрадене «руддя».

Далі на сцену вийшов батько Олега, Юрій Юрійович Пустовіт. Дещо Глод прочитав у свідченнях, але більше розповів опер, котрий працював над цією справою. Пустовіт-старший майже все свідоме життя працював на харківському тракторному заводі, чесно заробив трикімнатну квартиру, отримував непогану платню, на пенсію провели достойно. Але Олег — пізня дитина, причому аж надто пізня. Одружений Юрій Пустовіт вдруге, від першого шлюбу дітей не було, а в другої дружини почалися передчасні пологи, дитинка народилася мертвою. Відтоді подружжя дуже боялося робити ще одну спробу, хоча дружина була молодшою від Пустовіта на десять років. Коли Юрію Юрійовичу виповнилося сорок чотири, а його дружині — тридцять чотири, вони вирішили: ось останній шанс. І все вийшло. Пологи так само пройшли складно, та хлопчик народився на диво здоровим. Щоправда, здоров’я його матері після того похитнулося. Коли їй минуло сорок, а її чоловікові — п’ятдесят, він тримався молодцем, а вона постійно хворіла і на вигляд здавалася старшою за свої роки. Обоє батьків душі не чули в синочкові. Він був єдиним сенсом їхнього життя. Вони поза власним бажанням балували Олежку понад міру. Тому Глод чудово уявив собі, який удар вони отримали. У матері після цієї звістки відібрало ноги, батько за кілька днів постарів на кілька років, хоча йому й без того виповнилося сімдесят. Дружина спочатку нездужала вдома, потім довелося, задіявши всіх знайомих, влаштувати її в лікарню. Доглядати за дружиною Пустовіт не міг. Він почав шукати адвоката.

— Чому я так усе докладно знаю? — перепитав опер, зробивши паузу, аби черговий раз розлити горілку по чарках. — Він, дід той, нам усі мізки прокомпостував трагедією власного життя. І писав, і приходив, і розпинався буквально перед кожним, враховуючи й начальство, який хороший у нього хлопчик і які погані дяді-бандюки, котрі силою змусили їхнього сина йти з ними на вбивство.

— А що, справді хлопчик?

— Не хочу образити покійного, але син його — одоробло, блін, переросле. Щоправда, ведений він по життю, ну то я йому лікар? Так батьки виховали. Хоча я їх прекрасно розумію. Ніхто, виходить, не винен. Вал із корєшками, що дорослого дядька, бачте, в бандити зманили. Ну, далі, значить, так: порадили Пустовіту відомого адвоката. Начебто Онопрієнка відмазав би, коли б йому дали. Приїхав сам адвокат. Розписав тут дідові райдужну картинку, познайомив його із системою захисту, котру збирається застосувати. Назвав суму. Дід, кажуть, за голову схопився. Почалися торги. Продав старий нормальну хату в центрі, дачу в приміській зоні, шість соток, зате з нормальним будиночком і фруктовим садком, від заводу колись дали. Коротше, все, що продавалося, продав. Сам перебрався в однокімнатну.

— На що він сподівався?

— Отут звиняйте, дядьку, не знаю. Зовсім відмазати Олега не виходило, сам же розумієш. Крадіжки, пограбування, дванадцять епізодів набралося. Гаразд, хай вони не дуже сильно піднімалися, та кого це гребе? Ну, потрійне вбивство. Хай він стріляв під тиском лідера групи, хай стріляв у трупи. Добре, перша в нього судимість, раніше Бог милував. При бажанні пом’якшувальні обставини можна знайти, та співучасть у вбивстві тут вимальовується, звідси — стаття відповідна. Але нічого з умовним строком, як обіцяв адвокат, не світило. Той жучара, по всьому, наперед ситуацію прокачав. Тому не напружувався особливо. А до кінця процесу взагалі не досидів.

— Стоп. Як це?

— Отак це. Кидонув старого ветерана праці. Дали його синочкові ще по-Божому, сім років. Знаєш, що далі? Мама його, коли старий це їй сказав, за місяць згоріла свічкою. Поховати навіть не було за що. Все адвокат вигріб. Кажеш, коли він у вас оселився?

— Вважай, два роки тому, десь улітку, точно зараз не скажу…

— На хріна мені точно? Судили їх у червні. Не так: почали слухати наприкінці травня, остаточно вирок зачитали в червні. Померла його бабуся в липні, точно знаю. Бо він приходив до нас, запитував, чи можна адвоката-мудака якимось чином посадити. Власне, він і в прокуратуру ходив, і до судді добився. Навіть якби старого й послухав хто, що можна адвокатові зробити? Програв процес, буває. Там інших варіантів не виходило. Аби постарався трошки, може б, Олегові пару рочків і скостили, та хто там старався… Він на унітазі більше старається. Бачив я того козла в золотих окулярах…