Розділ «Третє наближення»

— Бомба…

— Як?

— Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…

— Не мели дурниць, — та голос секретарки звучав не надто впевнено.

— Чекай, може, міліцію…

— Що у вас тут? — на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.

— Оленці хтось бомбу прислав, — Ніна показала пальцем на кошик із трояндами.

— Яка ще бомба? Знову починаєш? — Роман рішуче відсторонив Олену, нахилився над кошиком: — Оце? — простягнув руку, теж уколовся, матюкнувся, але витягнув загорнутий у білий папір і заліплений скотчем невеличкий предмет. Покрутив його, потім рішуче розірвав обгортку, вочевидь бажаючи припинити нездоровий ажіотаж довкола звичайного подарунка.

Олена зойкнула. Ніна, перейнявшись серйозністю моменту, сахнулася до спинки свого стільця.

Обгортка впала на підлогу. У руці Малиновський тримав коробку сірників «Гомельдрев» з намальованим на жовтій етикеточці сірником, голівка якого палахкотіла жовтим полум’ям. Усередині замість сірників лежала маленька касета для диктофону «Олімпік».

Подивившись спочатку на секретарку, потім — на коханку, він повернувся, зайшов до кабінету, вийшов звідти, тримаючи в руках новенький диктофон, витягнув із нього касету, вставив отриману, натиснув на відтворення. Олена ще боялася вибуху, та з динаміка почулося спочатку шурхотіння, потім долинув жіночий голос.

Незнайомий.

Незнайомка старанно та якомога виразніше, ніби в школі перед комісією, декламувала вірша:

Таких як ти і не знайдеш навколо,

Я пробував, але усе дарма.

Я знав тебе іще тоді, як ти ходила в школу,

А по мені вже плакала тюрма.

Минали дні і скінчилось дитинство.

Давай, суди мене, громадський суд.

Я полюбив портвейни і тому подібне свинство,