Розділ «Третє наближення»

— Мені… мені страшно, Ромо.

— Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, — натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. — Якби тобі підтвердили, що твій анонім — справді Баглай? Що б змінилося?

— Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…

— Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції — викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш — живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?

— Ромо…

— Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? — відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. — Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.

У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.

…А може, Роман Романович — Циган Циганович! — Малиновський ніколи не був для неї справді рідним та знайомим…

Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.

Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.

І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.

— Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала — тут, навіть сама сходила.

— Ну, то й що?

— Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки — число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, — Ніна підморгнула. — Від кого, цікаво?

— Стоп, давай ще раз, — Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, — мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?

— Дійшло нарешті.

— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?

— Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті — одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…

Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…

Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…