Розділ «Третє наближення»

7

Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді — навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.

Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.

Автор і ведуча Олена Суржа.

З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав — зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того — батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.

Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки — такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку — просто поворот на сусідню вулицю, далі — кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім — широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті — усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.

Дівчаткам треба допомагати. Так сказав батько, коли вони порівнялися з нещасною, і пустив синову руку. Богдан підбіг до потерпілої, взявся за велосипедне кермо, аби підняти його, другу руку простягнув дівчинці, щиро сподіваючись, що вона за неї вхопиться. Вони можуть навіть подружити після цього — промайнуло в його голові. Не просто подружити, а піти зараз і з’їсти по морозиву. Пригостить, звичайно, добрий тато…

А-а-а-а!

Крик, пронизливий дівчачий вереск різонув Богдана по вухах. Дівчинка кричала, заглушаючи собою навіть гуркіт трамвая, що саме проїжджав повз них. Знаючи, наскільки тонкосльозі ці дівчиська, хлопчик Богдан списав репетування на біль у забитому коліні чи подряпаному лікті, тому не випустив керма. До них уже підходив батько, надійний дорослий батько…

Те, що відбулося потім менш як за хвилину, лише згодом склалося в Богдановій голові в один великий пазл. Тоді він не мав змоги аналізувати прикрі події. Отже, дівчинка лежала в пилюці біля самої бровки тротуару, з голого гострого ліктя справді цебеніла кров, над нею стояв він, не випускаючи з рук велосипеда, котрим привалило дівчинку. Поруч височів його батько у спортивних штанях, чорній майці, з татуюванням на плечі — з цицькатою русалкою, котра стискала в руці ножа, він нещодавно повернувся після першої ходки. Щоправда, Богдан не знав тоді такого терміну, просто спочатку тато був, потім кудись зник на кілька років, не так давно повернувся, а з підслуханих розмов між мамою, бабусею та сусідками хлопчик здогадався: батько сидів у тюрмі. Чомусь це не лякало Богдана. Пишатися, зрештою, теж не було чим. У ті часи перебування в тюрмі він сприймав лише як довгу відлучку, на зразок тривалого лікування в лікарні. Але, виявляється, інші так не вважали. На крик дівчинки з найближчого двору вибіг чоловік у таких самих спортивках та білій футболці. Побачив описану картину — і кинувся до дівчинки. Перше, що він зробив — відважив Богданові щедрого запотиличника.

Він виявився батьком дівчинки. Та з'ясувалося це лише після того, як хтось із перехожих викликав із найближчого телефону-автомата міліцію і наряд розборонив чоловіків, котрі зчепилися в бійці просто на тротуарі. Далі сталося таке: Богданів батько пояснив міліціонерам, що не стерпить, коли ні за що ні про що серед білого дня луплять його сина. Батько дівчинки, своєю чергою, переконував міліцію в злих намірах хлопчика та його батька стосовно його доньки. Дівчинка, розмазуючи бруд по щоках, сказала: хлопчик хотів забрати в неї велосипед. Свідки підтвердили — справді, щойно вона впала, хлопчик кинувся до неї і почав тягнути велосипед до себе, а його батько, оцей, з наколками на тілі, стояв поруч і підмовляв. Заперечень хлопчика ніхто не слухав. Дівчинці дозволили йти додому, а Богданового батька та батька велосипедистки завели до найближчого відділення міліції. Там звільненого рік тому з колонії суворого режиму Баглая-старшого добре знали. Він стояв на обліку, бо звільнили його достроково за зразкову поведінку. Та, мабуть, погарячкували. Хлопчика в міліцію, звичайно, ніхто не забирав, він сам не хотів пускати батькової руки. Тому сидів у коридорі на жорсткому стільці, поки в кабінеті складали протокол.

Інцидент був дрібний. Богданів батько на рівному місці отримав десять діб за хуліганство та бійку. Згодом Богдан зрозумів — менти не сприйняли серйозно спроби викрадення велосипеда в маленької дівчинки. Але бійку почав саме раніше судимий Баглай, тому профілактичну роботу з ним провести не завадить. Десять днів батько розганяв мітлою пилюку та сміття на міському базарі, потім повернувся додому, і прогулянки на лиман надовго припинилися. Вдруге батько сів не відразу, спливло півтора року. За цей час дитячі почуття до рідного тата змінилися. Богдан сприймав його якось відсторонено, зате вже тоді почав визначати для себе категорії людей, яким не варто довіряти і яких при кожному зручному випадку слід пошивати в дурні або й радикальніший варіант — знищувати.

Менти. Хороших серед них немає. Баглай десь почув, що в міліції працюють хороші люди, котрим не пощастило з роботою. І категорично не погоджувався із цим. Бо ніхто, вважав він, не працює примусово.

Істеричні дівчатка. Коли їм хочеш допомогти, коли щиро намагаєшся зрозуміти проблему і спробувати вирішити її, вони роблять із тебе дурня. Причому не такого собі міського дурника, котрий бекає козлом на вулицях услід машинам, а класичного дурня. Таких ще називають лохами. До того ж подальший досвід підтвердив: дівчатка й жінки завжди потерпілі, тому завжди праві. Хоч у побуті, хоч за кримінальним кодексом, хоч на громадську думку.

Звичайно, з часом перелік ворогів ставав дедалі більшим. Баглай уже в одиночній камері картав себе за бажання нехай трошки довіряти людям. Ось тут дівчинка Олена вцілила в десятку: кожного разу він підставлявся не через власну необережність, а лише через дурість тих, кого набирав собі в партнери. За великим рахунком, підставляли його постійно, тому доводилося бігати, наче заєць, понад три роки. Але спосіб життя, який він собі обрав, хоча й передбачав певну самотність, повної незалежності аж ніяк не давав. Баглаєві неможливо було уникнути хоча б суто ділового спілкування із зовнішнім світом і недолугими представниками роду людського, котрі населяють його. Він не вмів водити машину. Не міг на рівному місці роздобути зброю та нові документи. Будучи одинаком, ніколи б не спромігся вичислити місця, де можна взяти бабки, або те, що можна на них перетворити. Він мусив залучати до компанії пацанів із мінімальним багажем сірої речовини в головах, бо від серйозного криміналітету за можливості намагався триматися якомога далі. Не тому, що боявся. Просто більш серйозні люди відразу почнуть сумніватися стосовно його права на повну незалежність. Хоча все одно Баглай мусив бути в курсі справ, що відбуваються в тій водоймі, в яку заплив на цей конкретний момент.

Так він дізнався про вбивство Білокрила. Спочатку сам хотів наїхати на нього. Пацани, здійснивши лише поверхову розвідку та з’ясувавши підступи до потенційного «клієнта», пояснили на пальцях: до цієї дійної корови має бубновий інтерес Глива. Починати війну через не надто жирний шматок, тим більше на чужій території, Баглаєві не хотілося. До того ж, признався він собі, своєї території в нього самого ніколи й ніде не було. Бо, за великим рахунком, у поле його зору, а потім, відповідно, у сферу інтересів могла потрапити будь-яка територія. Перебравшись до Слобожанська, він, коли чесно, розраховував спочатку підпрягти до справ батька, котрий надто захопився правильним способом життя. Але в певний момент Баглай зрозумів: він теперішній може віддавати рідному батькові, зав'язаному й досить нездалому крадієві, будь-які накази. Дитяча зачудованість татом давно минула й забулася. Та батько колись збере рештки мізків до купи і зрозуміє — синуля, якому він у дитинстві витирав сраку і купував копійчане морозиво, тепер фактично витирає об нього ноги. Тим більше, керувати доведеться не лише батьком, прийдуть інші пацани, вони триматимуться з його старим на рівних, а йому це дуже скоро перестане подобатися. Наслідки легко передбачити. Через те від татуся Баглай дистанціювався. Здається, зробивши тим самим йому приємність.

Відрізана голова Білокрила в «хрущовці» один час стала головною темою для обговорення. Потім, за кілька тижнів, Дора, мов та сорока на хвості, приніс йому цікаву новину. Йому Баглай довіряв чи не найбільше з усіх, і саме Костик Дорофеєв за його наказом завів кілька знайомств серед наближених до справ Гливи пацанів. Один із них нещодавно завалився на хату до Костика. Мовляв, ніхто тебе не знає, тому ніхто тут мене не шукатиме, а зашифруватися треба. Мовчав дві доби, лиш пив та спав. Потім не витримав… Так Дора, а за ним і Баглай дізналися подробиці історії, що так налякала все місто. Вбив Білокрила Глива на очах у пацанів, коли гра полоненого в партизанів на допиті йому набридла. Тепер нібито має намір і свідків, тобто своїх же хлопців, присутніх при цьому, загасити. Ну, дуже скоро Гливу самого загасили. Інформація так і зависла в Баглая мертвим вантажем. Навіть не згадав би цієї історії, якби не…

Він покрутився, зручніше вмощуючись на дивані. Слів нема, нора йому подобалася. Із Прилук до Києва він дістався на попутках. Здогадувався, що почнуть по таксистах випасати, свідомо залишав сліди до прилуцького вокзалу, потім різко обірвав їх. Нема чого тішити ментів зайвий раз. Хату на ніч зняв недалеко від залізничного вокзалу, в першої-ліпшої тітоньки на привокзальній площі. Спав, наче мертвий, прочухався після полудня, коли навідалася господиня запитати, чи хоче квартирант лишитися ще на ніч. Баглай пояснив: де завгодно, лиш не поруч із вокзалом. Справи в нього бізнесові, потрібна квартирка тиха, далі від центру, але з телефоном та неодмінно з телевізором. Тітонька все зрозуміла, кудись зникла, і вже за кілька годин інша тітонька вручала йому ключ від однокімнатної на Дарниці. Баглай міг пересидіти в будь-якій дірі, та після тюремної камери несподівано для себе зажадав квартири з євроремонтом, назвав ціну — і отримав те, чого хотів. Із меблями не густо, але диван, стіл, шафка та кольоровий телевізор на тумбочці його потреби цілком задовольнили. Хай тепер спробують знайти… Хоча, здається, навіть не намагаються шукати. Про його втечу не повідомили в жодній програмі новин, а саме заради цього Баглаєві конче потрібен був «ящик». З невідомих причин його навіть не оголосили в розшук на всю країну, використовуючи телеефір. Було б логічно, особливо після кіна про себе, яке йому з великим задоволенням дозволили подивитися вертухаї.

Баглай після того перегляду довго не міг заснути. У вухах стояв знущальний вертухайський регіт: «Бач, яким тебе нормальні люди побачили! Собака ти дика, га-га-га!» Відпускали ще багато реплік, а він сидів, незворушно дивився на екран і фізично відчував, як ніжки тієї дівчинки, що запитувала в нього про шахи перед вічком телекамери, повільно топчуться по ньому. Повільно і впевнено дівчисько робило з нього скажену собаку, доводило вже не своєму накачаному татусеві-імпотентові, а всьому світові: він, Богдан Баглай, намагався вкрасти в неї велосипед, і це не єдина його тяжка провина. Тоді, в камері, він посміхнувся — от би ця сучка з телебачення знайшла не лише його маму, з якої спромоглася зробити дурочку, а ще оту саму дівчинку з велосипедом. Чудовий мазок для довершеного портрета нелюда.

Саме тієї ночі Баглаєві гостро захотілося вирватися на волю, знайти сучку на ім’я Олена Суржа і… Ні, не відразу вбити, хоча межа бажань зрозуміла та визначена. Ясна річ, вона просто мусить померти. Він прирік її, так само, як у вогкому льосі проголосив вирок Русику Микитенкові. Завдяки якому, до речі, він, Богдан Баглай, отримав на руки сімдесят п’ять тисяч американських доларів і міг починати торги. Слів нема, адвокат класно його вирахував на предмет присвоєння баксів. Баглай був певен — його справи швах, навіть десяток адвокатів не допоможе. Тому лише поманив грішми, навіть погодився задля цікавості взяти на себе зовсім дурне вбивство невідомого дідка. І ось тієї ночі, через три місяці після проголошення вироку, він зрозумів, наскільки вся мозаїка вдало складається на його користь.