Розділ «Третє наближення»

— Василю Григоровичу, потрібен ордер на арешт Гужви.

— А прокурора області ти закрити не хочеш?

— Тільки в тому разі, коли доведу його причетність до вбивства. Ще — до змови з Баглаєм і сприяння в організації його втечі.

— Присядь, — коротко сказав Шостак, кивнувши на стілець навпроти його стола, відклав папери, які саме переглядав, і приготувався слухати.

Говорив Глод хвилин двадцять. За весь цей час колишній тесть жодного разу не перебив його, а коли розповідь, що в процесі мимоволі набрала форму рапорту начальству щодо проведеної роботи, підійшла до кінця, запитав:

— Ну, і якого хріна ти звільнився?

— Не обговорюється. Ви знаєте — не обговорюється.

— Хай так. Тоді на якій підставі ви, приватна особа, проводили приватне розслідування, наче ви й далі лишаєтеся працівником міліції? Хто вам дозволив?

— Я зробив щось не так?

— Не дуркуй. Припустімо, я вірю тобі, навіть інші повірять, але твоїм доказам та здогадам ціна — копійка. Пшик, пуфф-ф! — Шостак відтворив губами звук, подібний до випускання шлункових газів, частіше його називають пердінням.

— Усе ж реально перевірити.

— А час? Ти про час подумав? Як ти ще сам не заарештував Гужву, дивуюся я на вас…

— Хотів, — зобразив усмішку Глод. — Медсестра не пустила.

— Правильно зробила, — буркнув Шостак. — Як мені до всього цього ставитися? Заохотити формально незаконні дії колишнього працівника УБОЗу? Наді мною, зятьок, ще начальство сидить. Згоден, нехай ти маєш рацію. Я навіть вірю, що ти розкрутив справу, хоча вона, як на мене, досить простенька. Доклади той, кому потрібно, свого часу трошки більше зусиль, може, все б тепер інакше вийшло… Гаразд, — він тяжко зітхнув. — Сиди поки тут, піду начальника ловити, хай Черниченка шукає. Подумав, точно не хочеш назад? Майорську посаду придумаємо, відповідно — погони, відразу. Все одно після Баглая багато хто в нас полетить.

— Ви втримаєтеся?

— Бог його знає, чесно кажу. Так подумаєш?

— Не обговорюється.

— Значить, ти придурок, — розвів руками Шостак, констатуючи прикрий для себе факт, і вийшов, лишивши Глода наодинці з його версіями.

Вдома у Глода кожних півгодини дзеленчав телефон. Мобільний Макс давно вимкнув. Тепер його ніхто не шукав для вирішення термінових справ, тому подарунок колишньої дружини сиротою валявся на поличці в кімнаті, поряд із Наталчиною фотографією, в дерев'яній оправі й забраною склом. Час минув, фотокартка вже нічого не означала для Глода. Вона просто стояла на полиці, бо він чомусь не додумався прибрати її подалі від очей. А коли бути ще точнішим — не знав, куди її подіти і що з нею робити.

Телефон на тумбочці в спальні замовк. Аби за півгодини ожити знову.