Розділ «Перше наближення»

— Ну, Монін…

— Без «ну». Василь Петрович?

— Це мій батько. А я — Едуард Васильович.

— Ваш номер телефону?

Едик нічого не розумів. Спочатку всі троє гостей показали йому міліцейські посвідчення, він запам’ятав лише прізвище та звання того, хто стояв ближче — Юрій Сташенко, капітан. Потім цей самий капітан тицьнув йому папірець — роздруківку з телефонної станції. Номер їхнього хатнього телефону було підкреслено червоним.

— Ну, наш…

— Без «ну», — Сташенко акуратно згорнув папірець, поклав його в теку. — Може, пройдемо в кімнату? Хтось іще вдома є?

— Поки я сам.

— Живете з батьками?

— Ну, — Едик запнувся, почервонів. — Так, із батьками.

— О чотирнадцятій сорок вісім хто був у квартирі?

— Ну… Ой, блін… Я цілий день удома. Санітаром на «швидкій» працюю, ніч відтарабанив, тепер відпочиваю.

— О чотирнадцятій сорок вісім, сьогодні, вам подзвонили ось із цього мобільного телефону, — Сташенко видобув з нагрудної кишені куртки ще один папірець, на ньому червоною пастою був записаний номер. — Хто вам дзвонив і чого він хотів?

Сташенко знав зміст розмови. Його так само включили в групу у справі Микитенка, і так сталося, що він виявився єдиним, кого Калита застав у кабінеті. Технічна служба зафіксувала дзвінок із мобілки Микитенка. Дружина Микитенка, прослухавши магнітофонний запис, категорично заявила: говорив не Руслан, голос їй не знайомий. Щоб відстежити номер, на який телефонували, достатньо було півгодини. Прихопивши із собою, як звелів Калита, ще двох оперів, котрі саме були під рукою, і взявши службову машину, знову ж таки після особистого розпорядження Калити, «убійники» спочатку мотнули на телефонну станцію, де отримали довідку про останні дзвінки з мобілки потрібного їм абонента, потім просто з диспетчерської визначили адресу за номером телефону, і вже за півтори години після зробленого дзвінка Сташенко натискав пальцем на кнопку дзвінка Моніних.

Одночасно інша група виїхала в «Глорію», відомий у місті гадючник. Спеціалісти із СБУ, окрім того, що зафіксували дзвінок, ще й відсканували його, маючи в своєму розпорядженні необхідну апаратуру. Результати Сташенкові були ще не відомі, тому він просто виконував свою звичну роботу.

— Хто вам дзвонив і чого він хотів? — повторив запитання опер, і Едик відчув у його голосі погрозливі для себе нотки, а потім зметикував: відповідь цей мент знає, вона дуже проста й цілком безпечна для нього. Але ж ці троє наскочили сюди, щоб він, Едик Монін, переповів їм коротку, беззмістовну й безневинну розмову. Раз так, значить, дзвінок не такий уже й безневинний, отже, він, Едик Монін, уляпався в якесь лайно.

— Знайомий дзвонив, — вичавив він з себе.

— Прізвище знайомого, хто такий, де живе.

— Двома поверхами вище. Ми в одній школі навчалися, вона тут, через двір. Я на два класи від нього старший. Ігорем звати, прізвище Рожнов. Тільки я його давно не бачив, і взагалі ми не контачимо.

— Чому ви відразу відкараскуєтеся від знайомства з ним? Рожнов зробив щось не те і ви уникаєте контактів?