Розділ «Перше наближення»

— Вони мені не цікаві, — хоча Едик довів свою правоту, небезпеку відчував на рівні підсвідомості. — Думаю, балду ганяють. Друг у нього є, однокласник, живе в сусідньому будинку. Звуть Женя, прізвища не знаю.

— Ви ж усі в одній школі вчилися. Як прізвище Жені, номер будинку, номер квартири.

— Ви можете пояснити, в чому справа?

— Може, тобі адвоката викликати? — озвався опер з мобілкою. — А то давай, конституційне право.

— Для чого?

— От і я кажу — для чого? — у тон йому відповів Сташенко. — Батьки де?

— Чиї?

— Ваші, громадянине Монін. Треба їх попередити, що сьогодні ви переночуєте в капезе. А то почнуть дзвонити до лікарень та моргів, тільки нерви собі зіпсують.

— З якої це радості? — Едик відчув холод усередині.

— З такої. Прізвище Жені пригадав?

— До чого тут… — Едик уже остаточно заплутався. — Знаю, називали його Склярем, а прізвище це чи поганяло, уявлення не маю.

— Бачиш, уже легше. Ти знаєш, де Женя Скляр живе. Ігоря Рожнова знаєш. Ми підемо, а ти скажеш комусь із них: міліція вас, пацани, шукає, цікавиться вашими справами, задурили зовсім менти погані.

— Чому я повинен це їм говорити? Я ж не знаю, де вони взагалі…

— Звідки нам це відомо, громадянине Монін? — Сташенко глипнув на циферблат свого наручного годинника, Едик мимоволі відзначив: «„Командирський“, не новий». — Запротоколюємо ваші свідчення офіційно, а щойно знайдемо ваших знайомих Рожнова і Скляра і встановимо, що до їхніх справ ви жодним боком не причетні, відразу вас відпустимо, — він витримав паузу. — Тобі ще щось сказати? Ми маємо право затримати тебе на три доби за підозрою в співучасті у скоєнні особливо тяжкого злочину. Не висунемо протягом визначеного терміну звинувачення — підеш додому. Збирайся, чи будемо опір чинити, на рівному місці статтю собі піднімати?

Едику дуже хотілося, аби весь цей несподіваний жах відбувався не з ним. У цю хвилину він бажав такого зла буквально кожному, а особливо — придурку Рожнову. Сподобив же його нечистий обмовитися Ігорцеві про телефон з визначником номера. Напоумив же Ігорця той самий нечистий подзвонити з мобілки саме йому.

— Не буду я нікому нічого казати! Ви права не маєте…

— Наручники одягти? — байдужим тоном поцікавився Сташенко. — Поки не знайдемо твоїх знайомих, ти посидиш у нас.

Він був певен — начальство схвалить його крок. Краще закрити народу більше, ніж треба, а потім вибачитися перед тими, хто до справи не причетний, аніж недоглядіти й пропустити когось важливого. Цей метод жодного разу не підводив капітана, а скарги про брутальне поводження в міліції «бандитська» управа не розглядала вже давно. Після того, як Черниченко в присутності чотирьох свідків, один з яких — адвокат затриманого, особисто заїхав у пику бандитові на прізвисько Меля, котрий власноручно вирізав мисливським ножем родину з п’яти чоловік, серед них і шестирічну дівчинку. До них приїздили родичі з Канади, а Меля собі розрахував так: канадійці мусили долари залишити. Різав людей по черзі, одних на очах інших, але грошей у хаті справді не було, інакше батьки, побачивши кров дітей, видали б їх негайно. Добивши останню жертву від безсилої люті, Меля знайшов у серванті кілька подарованих пляшок віскі і просто тут, на місці скоєння злочину, нажлуктився до зелених соплів. Там його, непритомного від алкоголю, і взяли. Під час допиту зайшов Черниченко, послухав Мелю і не витримав… Скаргу на поведінку полковника міліції в жодній інстанції не прийняли.

…Коли оперативники доправили понурого Едика Моніна до своєї «контори», Сташенко дізнався новину, яка, власне, мало кого потішила, але на яку в принципі можна було чекати. Бармен із «Глорії» пам'ятав п’яного хлопця, котрий стояв біля стійки і щось говорив по мобільнику. Базікав недовго, замовив собі ще сто грамів, потім опустив голову на стійку; тоді бармен гукнув його друзів, ті, так само підпилі, підхопили хлопця під руки і вийшли на повітря. Їх було четверо, заходять частенько, принаймні пики знайомі. Але кого як звати, бармен сказати не міг. Кожного ханурика на ім’я знати — забагато честі.

Прочитавши свідчення затриманого Моніна, бармена та ще кількох постійних відвідувачів «Глорії», опитаних операми на місці, та підбиваючи підсумки, майор Калита нюхом чув — Монін навряд чи реально причетний до всього, що відбувається довкола зникнення приватного підприємця Руслана Микитенка, котрий під вивіскою своєї фірми займався скупкою та перепродажем краденого. Своїм затриманням цей хлопець нехай завдячує знайомству з таким собі Ігорем Рожновим, у якого з невідомих причин опинився мобільний телефон зниклого.