Розділ «ДЕНЬ ВЕЛИКИХ СУМНІВІВ»

Вона мовчки стиснула його пальці — це й була відповідь. Прокіп ступив на воду. Саме так — не у воду, а на воду, бо людське тіло тут важило так мало, що вода утримувала його на своїй поверхні. Принаймні кілька хвилин слід було простояти непорушно, щоб ноги твої поволі почали занурюватись. Але Прокіп не стояв — він ішов у страхітливе потойбіччя.

Коли Прокіп дійшов до середини каналу, Гелена його покликала:

— Прокопе, стривай! Я теж піду.

Прокіп спинився. Його обличчя осяяла радісна посмішка, проте дівчина цього не бачила. Долаючи страх, вона дріботіла до нього, розплескуючи ногами воду. Краплі розліталися дуже далеко. На протилежний берег каналу, що заріс густим чагарником, вони вийшли разом. Ступивши кілька кроків, опинилися перед кам’яною стіною, яка зросталася з небом. Далі йти нікуди — світ кінчався тут, одразу ж за чагарником.

Прокіп підняв руку — і тоді зоря, що сяяла над самісіньким небосхилом, опинилася на його долоні — вона була просто яскравим світловим зайчиком. Насправді зір не існувало — то були світлові ефекти. Увесь цей світ виявився величезним, майстерно спорудженим планетарієм. Щоправда, цього слова тут ніхто не вживав, але молодим людям не бракувало освіти, щоб збагнути нехитру механіку облуди.

Проте Гелена усе ще не хотіла вірити, що їх змалечку обдурювали — адже ж у цьому обмані брав участь також її тато. Затримуватись на протилежному березі не можна — вони повернулися назад і рушили туди, де були заховані сережка й комбінезон. Прихопивши сховане, рушили далі.

— Знаєш, коли я збагнув, що то за куля на башті?.. Одразу ж після того, як ми з тобою посварилися. Пригадуєш? — Прокіп спинився, щоб побачити вираз її обличчя. Гелені, мабуть, було неприємно, що він згадав про сварку. Відзначивши це не без втіхи, хлопець продовжував: — Мені в ту ніч не спалося. Вийшов з кімнати й почав ходити довкола башти. Саме тоді я й спостеріг, що поверхня кулі дірчаста, на ній безліч вічок. Кожне вічко кидає жмутик променів. Таких жмутиків тисячі, це вони й створюють ілюзію зоряної ночі.

— Чому ж я ніколи цього не помічала? Я виросла в цьому дворі.

— А ти виходила з дому вночі?

— Батько не дозволяв, але я все одно виходила. Люблю помріяти в самотності. Але ні разу такого не бачила.

Хлопець замислився. Його обличчя, освітлене місяцем, було схоже на бронзову скульптуру, що раптом ожила й почала рухатися.

— Я потім теж ніколи такого не бачив… Не знаю, як це пояснити. Але для мене вистачило й одного разу.

Гелена рвучко затиснула йому рота долонею. Над ними зненацька повисло щось схоже на звичайне крісло, в якому бовваніла постать людини в уніформі. Дівчина потягнула Прокопа на стежку, що в’юнилася поміж високою кукурудзою.

— Хто ви? Назвіть свої числа, — гукнув наглядач ламаною китайською мовою. Мабуть, тут удень працювали китайці. — Чому не спустилися додому?

Не подавши голосу, молоді люди стрибнули в люк, який виразно чорнів серед кукурудзи, і притьмом побігли напівтемним тунелем. Саме цим шляхом ті, хто працює в полі, повертаються до своїх конур у катакомбах.

За спинами втікачів час від часу спалахували ліхтарики, було чутно непристойну лайку. Бігти в тунелі, коли ти майже невагомий, — це справжня мука. Але не менших мук зазнавали й костоломи.

Відірватися від наглядачів у лабіринтах тунелів не вдавалося. Молоді люди вислизнули на поверхню біля подвір’я ферми. Прокіп уповільнив ходу, не наважуючись разом з Геленою увійти в будинок-башту, де віце-президент з донькою мали не вельми вигідне мешкання. Та Гелена рішуче потягла його за собою. Вона знала: наглядачі мають право обшукати двір ферми, але ж ніхто з них не наважиться непокоїти віце-президента.

Біля ліфта вони спинилися. Тут їм належало попрощатися. Хоча батько вже заждався Гелени, проте дівчина не квапилась — вона роздумувала, як бути далі. Прокіп це зрозумів.

— За мене не турбуйся. Я не пропаду, — сказав він, вдаючи, що ця ситуація його втішає.

— Тобі виходити не можна. Вони помітили, що ти заглушив сережку. Від тебе немає сигналів. Уже цього досить, щоб тебе арештувати. — Вона кинула погляд на його комбінезон, де у кишені була загорнута в носовик сережка. — Зачекай мене трохи, я побалакаю з батьком.