Розділ «ДЕНЬ ВЕЛИКИХ СУМНІВІВ»

— Не знаю, що нам світить. Але не сонце, — сказав він перегодя.

Проте, як тому і належало бути о цій порі, з-за хмари вийшло сонце — воно було по-вечірньому червоне. Його диск висів над евкаліптами і ось-ось мав зануритися в канал. Тим часом на сході із-за верб йому на зміну викотився повновидий місяць.

— Я тебе не розумію, Прокопе. А місяць є?

— І місяця немає. Хіба тобі батько не пояснював?

В долині поміж крутими горами вечоріло швидко, навально. У небі почали з’являтися зірки, все більше й більше.

Молоді люди наближалися до каналу. Дівчина після тривалої мовчанки сказала:

— Батько мені розповідав про сережки, просив бути обачною. Тобі ж відомо, що тато належить до кола безсмертних. А матусі Президент не дав цього права, вона мусила вмерти. Тепер батько намагається право на безсмертя здобути для мене. Мені жаль його — він такий самотній. Та якщо Президентові донесуть про якісь мої порушення…

Гелена не помітила, як болісно пересмикнулося обличчя Прокопа. Але хлопець промовчав — йому неприємно було думати про Гелену так, як про тих жінок, що собі здобували безсмертя, пройшовши через гарем Президента.

Прокіп узяв дівчину за руки.

— Гелено! — почав він, дивлячись їй у вічі. — Нас із дитинства навчали: цей світ створив Президент. Світ безконечний — навколо міріади зірок, що не менші від нашого Сонця. Або навіть більші. Наш Президент могутній, бо він — бог. Може навіть дарувати людям безсмертя. І це він справді робить. Але ж… Недобра слава про його оргії поширюється там (Прокіп показав кудись під землю). А як виявиться, що й самого світу немає… Що це лишень майстерна ілюзія…

— Безсмертя — не ілюзія, — майже гнівно заперечила Гелена. — Мій батько живе цілих три століття. А дехто із безсмертних значно довше.

— Так. Я це знаю. Це правда. Але кому потрібне безсмертя, коли сам світ — брехня? Мені вже сьогодні жити не хочеться. Цих зірок — немає. Місяця — теж немає. Нічого немає. Тоді навіщо безсмертя? Та ще ціною принижень. Яка в ньому радість?

— Чому не повинно бути того, що я бачу на власні очі? Прокіп показав рукою поза канал.

— Ходімо туди. Сама пересвідчишся.

— Це великий гріх, Прокопе. На того, хто перейде канал, упаде кара божа.

— Немає ніякого бога. Є ілюзіоніст. Ходімо, Гелено! Дивився в її обличчя — і серце його стискалося від болю.

Рот Гелени був напіввідкритий, очі застигли в непорушності. Все єство дівчини пойняв страх.

— Не піду. Боюсь.

Він пригорнув Гелену й поцілував її в чоло, мов сестру.

— Гаразд. Лишайся тут. Я піду сам.