Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Тут якось вузько… Але все було нормально, хіба ні?

— …

— !!!

Розговорити Іванівну виявилося нескладно.

Провини своєї вона далі не відчувала. Навіть якимось вітром на базарі їй надуло — міліція має намір згортати цю справу. Саме це, а не страх чи совість розв’язали їй язика. Остаточно переконавшись, що за грішки їй нічого ні від кого не буде, вона перестала говорити на цю тему обережно, аби чогось там не бовкнути. Навпаки — охоче перемивала кісточки всім незнайомим квартирантам, кожен із яких цілком міг обтяпувати якусь темну справу.

Звісно, вона розказала Сахновському і про перелік, складений спеціально для карного розшуку, і про такого собі Родіона, записаного під номером шістнадцять.

Мешкав він сам. Тепер точно нема чого приховувати — сам.

А привидів Іванівна ночами не бачить. Спить вона ночами, на сон не скаржиться.

Фотографію мертвого Руслана Гараніна показали в ефірі «Надзвичайних новин» із понеділка.

До того часу Антон устиг багато разів зважити своє рішення й нарешті ухвалити його: маленький рідний Жашків справді міг відкрити перед ним, кваліфікованим хірургом, досить великі перспективи. Звісно, зовсім палити мости Сахновський не збирався — після тривалих телефонних розмов із людьми, від яких у чомусь залежав, досягнув домовленості: йому почнуть допомагати. Зовсім уже з нуля свою справу хірург Сахновський не почне. Мати філію на такій важливій міжнародній трасі й одночасно — на досить невеликій відстані від Києва вигідно з багатьох міркувань, в тому числі — стратегічних. Тому про перспективи відкриття тут медичного центру особливо тепер, під час кризи, коли люди починають дбати про здоров'я, з Сахновським погодилися поговорити досить впливові люди в Києві. Зі свого боку, Юлія Гараніна пообіцяла підключити і навіть почала підключати місцевий бізнес — про мудру альтернативу державному медичному обслуговуванню місту й району, куди потроху йдуть іноземні інвестиції, слід потурбуватися.

Словом, із понеділка в Антона починалися переговори та ділові зустрічі. Причому спочатку — в Києві, тож під вечір неділі він на відремонтованій машині подався туди. Повернутися планував не раніше середи-четверга: треба ще навести лад у своєму операційному графіку та подбати про відпустку.

Не вийшло — в понеділок до глядачів звернулися з проханням допомогти зібрати відомості про такого собі Руслана Гараніна, фото якого додається, а номер телефону вказаний швидким рядком.

А у вівторок зранку Юлія отримала перший дзвінок — від підполковника Костюка.

— Ти не заспокоїшся ніяк?

— Що таке, Миколо Миколайовичу?

— Сказав би я тобі, Юліє Василівно, в риму, що таке. Знаєш приказку?

— Дитяча. В дитячому садку діти так лаються.

— Значить, оці твої оголошення по телевізору — не дитячий садок? Вмієш ти, Василівно, проблем підкинути. Дзвонять люди, тільки не тобі й навіть не нам. Колеги з Умані дали знати: вони твого братця покійного вже майже рік розшукують. Тільки не з такими прикметами і не під таким прізвищем.

— Ну, стосовно прикмет — то це у вас у міліції бардак, Миколо Миколайовичу. А під яким прізвищем його шукають? До речі, шукати вже не треба…

— Слава Богу, це мені так з Умані сказали. Шукають його взагалі не під прізвищем. Ніхто ж не знав, як його звати насправді. Учитель Свободи.