Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

І тільки вже перед моїм від’їздом Василь несподівано сказав:

— Все ж таки, Соню… Бачите, для мене це дуже складно. І все ж таки ми — рідні. У мене нікого немає, крім вас. От я й вирішив запитати: чи ви б не погодились…

— А може, не «ви»… Чого це раптом?

— Тут потрібна рівноправність, — трохи розгублено усміхнувся Василь.

— Мені ще рано, — кинула я на нього лукавий погляд, а сама намагалася вгадати, як зараз — без окулярів — виглядає моє обличчя. Він же сказав колись, що без окулярів я зовсім інша. «Добра вдача вгадується», — прозвучав до мене з минулого його голос. Із такої неймовірної далини, ніби то було десь по той бік мого земного життя.

Василь і справді прикипів поглядом до мого обличчя. Та навмисна суворість, якою він відгородився від мене, враз ніби розтанула.

— Переїздіть ближче… Ось що я хотів вам сказати.

— Як же я переїду? Це ж служба…

— Вас викличуть, якщо ви не заперечуєте.

— Заперечую! — засміялась я. — Киньте викати, називайте мене на «ти». Тоді, може, й подумаю.

Василь, мабуть, переживав те, що йому належало пережити. Моє заміжжя вже його не бентежило. Він теж засміявся, його обличчя наблизилось до моїх очей.

— Гаразд… Якщо ти не заперечуєш. Я вже розмовляв у санупрі. Яка їм різниця? Переведуть до якогось із наших госпіталів.

— В Москву? — вихопилось у мене.

— Побачимо, — таємниче посміхнувся Василь. — Не вік же німцеві під Москвою товктися… Ну як, згодна?..

— Згодна! — вигукнула я, не приховуючи радості.

Василь пригорнув мене й поцілував. Це був той поцілунок, якого, здавалося, я очікувала від самого свого народження.

Зошит третій

І. Вязьма

Далі все було так, як хотів Василь, — невдовзі я опинилася в одному із московських госпіталів. Та не встигла ознайомитися з Москвою — тільки й того, що подивилися з Василем «Лебедине озеро», — як почався наступ наших військ на Західному фронті. ЕП відразу ж перетворився на ПЕП (польовий евакуаційний пункт), а десятки великих і малих госпіталів, які були йому підпорядковані, вантажили своє майно на «студебекери» й рушали вслід за військами. ПЕП можна було б назвати санітарною дивізією. Районом її дислокації стала звільнена Вязьма.

Пригадую березневу ніч 1943 року, коли наш «студебекер» в’їхав туди, де колись було велике місто, а тепер лежали мертві руїни. Мої нові подруги, що ховалися від холоду під купою матраців, видиралися зі своїх теплих схованок, з жахом оглядали пожарища, де тліли чорні колоди. То догоряли дерев’яні будинки, яких у Вязьмі було багато, — так само, як і по всій Росії. Але тут багато також кам’яних будинків, і майже всі вони зруйновані!..