Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Тепер ми сиділи поруч, його рука опинилася в моїй руці. І дивно: я й думати забула про те, що так травмувало його душу. Він був такий, як і раніше, — тільки, може, трохи кращий. Те, що він пережив, надало його очам глибини, вони мовби навчилися не лише оглядати зовнішній світ, а зазирати в душу, якій належали. То був погляд, обернений у себе самого, він освітлював обличчя таким світлом, яке нагадує літнє надвечір’я, коли природа занурюється в себе саму, а людей відпускає на спочинок.

— Соню, невже це серйозно? — тихо запитав він. — Зрозумій, тут стільки дорогого для мене… І твій батько, і Олександр… До речі, ти нічого про нього не знаєш?

Я розказала про повідомлення, яке, власне, й кинуло мене в обійми Юрка.

— Та-ак, — дивлячись кудись крізь стіни, проказав Василь. — Безвісти… Він був у тій армії, яку Власов здав німцям. Тепер із них «визвольники» вербуються. А хто не згоден — концтабори… Боюсь, що ми його більше не побачимо. Сашко не з тих, хто здатний запродати душу.

Я вже наплакалася раніше, тому зараз у мене вистачило сил стримати сльози.

— Ну от бачиш, Соню, — продовжував Василь, — нам легковажити гріх. Так ми назавжди залишимось рідними. А якщо в нас не вийде… Тоді вже ми чужі. Навіть гірше, ніж чужі. Не повинно б так бути, але… Скажи мені, дитино, ти добре зважила?.. Я не вперше ставлю це запитання.

Раніше я ставив його тільки собі. Ще тоді, коли ти в інституті вчилася. Твої листи… Вони зберігаються. Я, може, й не приїхав тоді через те, що боявся.

В моїх очах, мабуть, з’явилося щось відчужене, холодне, бо Василь відразу ж пояснив:

— Гадаєш, за себе боявся? О, ні! Мені вже й сам чорт не страшний. Знаєш, які дерева восени цвітуть? Ті, в яких коріння ушкоджене… Навіщо ж тобі бути осінньою квіткою на такій колоді, як я?..

Мене завжди лякали пишні, урочисті слова, тому я сказала:

— Я все зважила. А ви… Як хочете. Мушу попередити, що я вже виходила заміж. Тоді, коли ви мені не відповідали. Знала, що ви одержуєте мої листи. Одержуєте, а чомусь мовчите. Ну й вирішила, що… Що таких, як я… З погонами й без погонів…

Мені бракувало повітря. З грудей щось важке підкочувалось до горла, до язика, а в очах знову з’явилися сльози. Василь відірвав свою руку.

— Мовчіть!.. — І відразу ж тихо, винувато: — Я так і сподівався. Вийдете заміж, старе забудеться. А потім навіть самій смішно стане: як це ви могли таке писати людині, котра… Де ж ваш чоловік?

Я підхопилася з крісла, мені хотілося крикнути йому щось образливе, я, може б, крикнула, якби ми не зустрілися поглядами. Очі у Василя були вологі. Ні, то не сльози — такі люди, як він, плакати не вміють, але у Василевих очах можна було побачити неприхований біль, і я його побачила.

— Не питайте більше про мого чоловіка. Добре?.. Якщо я тут, біля вас, то, значить, його немає.

У двері хтось постукав. Це ординарець приніс обід. Коли пообідали, Василь сказав:

— Тепер забудьте, що це кабінет начальника політвідділу. Це не тільки кабінет, а й моя квартира. Постіль у шафі. Відпочивайте. Про мене не турбуйтесь, я знайду собі місце.

Відзначила для себе, що Василь перейшов на «ви» одразу ж після того, як я повідомила про своє одруження. Попрощався з підкресленою чемністю й вийшов. Потім відхилив двері й додав:

— Ключ ось тут.

У цьому кабінеті я прожила майже тиждень. Василь тримався так, мовби між нами не було тієї розмови, в якій я все йому висловила. Вранці йшла оглядати музеї, поверталася надвечір, коли у Василя закінчувався робочий день. Ми разом обідали, потім він затримувався біля мене на півгодини, не більше, і вирушав до сусідньої кімнати з якоюсь книжкою в руках.