Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Щось підказало мені: не зволікай, Софіє, — тільки зараз, тільки цієї хвилини ти мусиш підтвердити те, що писала йому в листах. Ти любиш його, любиш, а те, що сталося з тобою в Кінешмі, — тільки прикре непорозуміння. Ти шукала забуття, і, може, на короткий час тобі вдалося його знайти. І якби навіть не сталося злочину, який тепер тяжітиме над тобою, все одно ти б не була щаслива з Юрком. Ти вже почала помічати, що його меценатство походить від самозакоханості, а не від любові до людей. Ти просто гнала від себе ці думки, та чи змогла б ти їх усе життя гнати?.. Забудь про те, що ти вже не та Софія, — це неправда, іншою ти не стала. Ти тільки трохи набула жіночого досвіду. І, може, це для тебе було необхідно, бо тепер ти ще цільніше любитимеш того, хто прийшов у твої дівочі мрії. Тепер ти жінка, доросла жінка, а він, звісно, теж не юнак. І хоч тобі хотілося прийти до нього інакше, та йому, мабуть, теж не солодко відчувати, що він уже не той Василь, яким ти його знала. А те, що сталося в Кінешмі… Ну, що ж! Розкажеш потім. Не бійся, він тебе зрозуміє. Але не прогай хвилини, бо він подумає, що ти злякалася його каліцтва, і тоді ти вже ніяк не зумієш пояснити йому, що тебе зупинило відчуття власної провини…

Василь дивився на мене тяжко, приречено. Він теж ніби чогось боявся. Я бачила це в його очах, у нервовому пересмикуванні піднятих брів, у тремтінні пальців, що намацували ґудзики на моїй шинелі. Мені це підказало серце, а воно в такі хвилини не помиляється.

І я припала головою до його грудей.

— Василю Микитовичу!..

Я плакала, хоч і знала, що мої сльози зараз дуже недоречні. Та яка жінка в таку хвилину не заплаче?..

Він довго дивився в моє обличчя, ніби вивчав його. А коли я посміхнулася крізь сльози, губи його також мимоволі розтягнулися в усмішці. Проте він був насторожений, стриманий — мабуть, все ще боявся, що я можу завдати йому тяжчої рани, ніж та, яку завдала війна. Обережно відсторонив мене — так обережно, наче я порцелянова, — невправно зняв з мене шинелю, показав на крісло.

— Сідай, Соню. От бач, ми й зустрілися. Все-таки добре, що ти приїхала. Тебе не дивує оце? — він показав на погони. — Ніколи не гадав, що імператорський чин здобуду. Цар Микола полковником був. І погони такі ж самі. Ніяк не звикну. Ну, та це байдуже. Не в погонах справа… Ти просто з вокзалу?

Я розуміла, що мушу сказати значно більше. Все треба сказати, геть-чисто все! Обирати й вирішувати належить йому. Сором’язність та недомовність прикрашають жінку — це відомо, але не в такій зустрічі, як наша.

Поборовши нерішучість та скутість, взяла його за руки й тихо мовила:

— Чого ж ви не відповідали, Василю Микитовичу? — Помітивши, що він хоче щось пояснити, спинила його: — Не треба, ви все сказали. Якщо причиною було тільки це…

— Хіба мало, Соню?.. Я й раніше гадав, що ти для мене — ластівка осіння. Тобі у вирій летіти, а мені до зимівлі готуватися. Дитина ти, Соню. Прекрасна дитина. Батька твого часто згадую.

— Ні, Василю Микитовичу, я — не дитина. Яка там дитина?.. Люблю я вас, Василю Микитовичу. Ну, чого ви так?.. Це мені соромитись треба, бо перша вам кажу. А мені, бач, і не соромно. Правда, соромно, тільки не за це. Я потім розповім… Може, в цьому й ваша провина є. Якби не мовчали…

Василь, припадаючи на протез, відійшов від мене, сів у крісло, підпер щоку долонею.

— Ти ж не знаєш, Соню. Це важче, ніж здається… Хіба ж тобі й потанцювати не захочеться? Зі мною молодості в тебе не буде. Ось воно що, Соню. — Обличчя його болісно пересмикнулося, потім з’явилася сумна посмішка. — Ну, потанцювати — це ще півбіди. Знайдеш когось для танців. Я б уже якось витерпів…

Весь він зовні, вся душа в очах. Мені було тепло від того, що він такий щирий, відкритий. І, може, трохи смішний. Василь, мабуть, уже уявив собі, що я з кимось пішла танцювати, а він сидить десь у кутку, терпляче жде. І така хлоп’яча образа на його обличчі з’явилася, що я від душі засміялася.

— Не люблю танцювати!..

Василь умів глянути на себе збоку — так, як бачить тебе інша людина. Я в собі боролася за таке вміння, бо вважаю його елементарною ознакою розуму. Мені це важко дається, я нерідко втрачаю критичну оцінку власних настроїв та хвилинних емоцій, які зумовлюють нашу поведінку серед людей. Потім, коли вже заспокоюсь, дістану змогу їх добре обміркувати, мені доводиться пекти раків. Та вже пізно, бо не завжди є змога вибачитись.

Василь відразу ж побачив, як смішно він виглядає в моїх очах. Ті риси його обличчя, які мене колись так привабили — мужня чоловіча врода, що й сама себе не помічає, — зараз ніби довершились, здобули спартанську силу, котра приходить у боротьбі та стражданнях, про які інші люди навіть не здогадуються.

Василь теж засміявся. То був сміх, за яким уже не ховався смуток.

— Так я тобі й повірив!..