Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Я звеліла водієві їхати туди, куди показувала жінка.

— Та вам же обсушитись треба, — похмуро зауважив водій. — І товариш полковник мокрі. Це ж не літо.

— Їдьте, — наказав Василь.

Жінка йшла попереду машини, що ледве повзла за нею по снігових баюрах. Кінчався березень, у цих краях теж почалась відлига. Синє світло підфарників — на фронтових дорогах дозволялося тільки синє світло — робило її постать якоюсь нереальною, майже прозорою, мовби вона була виткана із нічного туману. Як вона потрапила в ці далекі краї? За вимовою схожа на полтавчанку. Російською мовою майже не володіє.

Під’їхали до якогось глиняного урвища. Важко було уявити, що тут мешкають люди, але у прямовисній кручі, обчовганій лопатами, підфарники висвітили щось схоже на двері. Жінка торигнула їх плечем і пройшла в отвір. Я рушила вслід за нею.

Це була покинута німецька землянка. На незграбному столику, змайстрованому із березових гілок, стояла гільза від снаряда, в якій курним, смердючим полум'ям блимав гнотик. На голих нарах, прикиданих соломою, лежала бабуся, що куталась у німецьку шинелину. Обличчя схудле, очі позападали, давно не чесане волосся позбивалося в ковтуни. Відразу було видно, що бабуся хворіє, і, мабуть, не перший день. А біля неї, загорнута в якесь дрантя, лежала дитина. То був хлопчик, якому десь, напевне, минуло два роки, не більше. Оченята великі, навіть надміру великі, личко вимучене, змарніле. Дитина вже не плакала, тільки болісно схлипувала. Дихала важко, з хрипінням.

Увійшов Василь, а вслід за ним — безпогонний Федір у папасі. Бабуся, що лежала на нарах, підняла голову, очі її лиховісно зблиснули, ворухнулися сухі, поморщені губи.

— А тобі чого?.. Геть звідси, щоб і очі мої тебе не бачили.

— Тітонько, — скинув папаху Федір. — Не лайтеся. Хіба в мене душі немає?

— Якщо є, то за халявою твоя душа. Хоч ти й небіж мій єдинокровний, а я тебе зневажаю. Взяв Марину, то й дитину бери. Бачив, що не бездітна. Тільки й розуму твого, що самогон дудлити.

— Не маєте права! — скипів Федір. — Щодня біля смерті ходжу. Німці нам, як пацюкам, приманку позалишали. Підходиш — цілий будинок. Поселяйся, живи. Спокуса велика, люди по лісах намерзлися. Кожному відігрітися хочеться. Ну, й заселяють… Не виженеш… А там дивишся — бабах!.. Царство небесне…

— Ой, лишенько, — бідкалась Марина. — Куди ж я оце поїхала? Казав, начальником великим стане. А я, дурна, повірила. Люди добрі, врятуйте мою крихітку. Сліди ваші цілуватиму.

Потрібен був педіатр, і негайно. Я запитала у Василя, чи немає тут близько госпіталю. Педіатри тепер інші спеціальності здобули, але, звісно, своєї професії не забули.

— Ми забираємо дитину, — твердо сказав Василь. — Я знайду педіатра. — Потім звернувся до Марини: — Ви також збирайтеся.

— А що ж мені збиратися? Що на мені, те й моє.

Зодягнена вона була в благеньке пальто, як кажуть, на риб’ячому хутрі, на голові чорна квітчаста хустка, на ногах непогані чобітки. Як на той час, то Марина виглядала кралею. Особливо була їй до лиця чорна хустка з великими квітами.

Мабуть, слово не придатне для того, щоб змалювати жіночу вроду. Якщо сказати, що обличчя в Марини біле, брови чорні, шовковисті, а губи вишневі — якщо все це малювати окремо, то, напевно, важко із цих подробиць скласти уявлення про неї. Через те я й не стану нагромаджувати подробиць, а скажу так, як тоді відчувала: не лише чоловік, а й жінка здатна закохатися в таке диво. В ній було щось від того натхнення, яким володіє сама природа. Я переконана, що людська краса сама по собі є велика цінність. Земна людина все ще формується, отож досконалість — особливо жіноча — є своєрідним талантом, який передається нащадкам. І якщо до цього таланту долучаються інші, то це, зрештою, немаленький вклад у формування людини майбутнього.

Педіатра Василь знайшов у самому ж ПЕПі. Ним виявилася сорокалітня жінка, майор медичної служби, що виконувала обов’язки, схожі на обов’язки начальника штабу. Вона забрала Марину з дитиною у свою землянку, а ми з Василем нарешті дістали змогу обсушитися. Все було так, як я й передбачала: Василь просто мене боявся.

В його землянці було тепло — залізна пічка розчервонілася від березових дров, — і я відразу ж відчула: якщо ми ще з півгодини просидимо в мокрому одязі, то й самі завтра ляжемо в госпіталь. Василя все ще, мабуть, сковувало відчуття провини за наше падіння в калюжу, він бадьорився, але руки в нього тремтіли, усмішка була силувана, неприродна, а в очах помічалося щось схоже на страх.

Взяла баклагу, налила йому спирту, випила й сама. Пила я вперше в житті — та ще й спирт! — мені здалося, що я ковтаю полум’я. На моїх очах виступили сльози, Василь мимохіть посміхнувся, а я розсміялася так, що навіть хлюпнула трохи спирту на пічку. Спалахнуло синє полум’я, висвітило Василеве обличчя — воно вже не було таким похмурим. Сміх додав сміливості, розтопив кригу. Василь узяв мене за руку, наблизив до себе. А за якусь мить те, чого ми так боялися, здалося простим і природним. Потім Василь усе життя дякував шоферові за цей спирт.