Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Який же ти складний, світе! Ми шукаємо в тобі Розум, дбаємо про освіту, а цього ж, виявляється, не досить. Можливо, лейтенант Горбань був малописьменною людиною, нічого не тямив у філософії, але душа його була світлою, чистою, зрячою. Кому ж належала душа Юрка?..

Мене щось ніби підкинуло, я встромила босі ноги в мокрі чоботи, зодягнула шинелю просто на нічну сорочку, вхопила жужмом свою сержантську спідницю, гімнастерку й, ні слова не промовивши до Юрка, що стояв біля столу в самих трусах, прожогом вибігла із кімнати.

Мені здавалося, що я зараз такою мірою самотня, як це буває з людиною десь в океані — після того, як вона дивом врятувалася від загибелі. Хоча б один-єдиний вогник десь блимнув у темряві! Та тоді це було неможливо, навіть випадкове блимання чийогось ліхтарика відразу ж викликало підозру. Я брела по осінніх калюжах, ледве утримуючись, щоб не впасти, і тільки серцем відчувала, що десь недалеко, за дерев’яними стінами, є люди. Чомусь подумалось, що саме такі будинки, саме в таку ніч підпалювали ті герої Достоєвського, яких він називав бісами. Вони робили це від імені якогось міфічного Інтернаціоналу — робили для того, Щоб злочином, кров’ю скріпити взаємозалежність людей, на яких розраховували зіпертися при захопленні влади.

Потім знову поверталася думкою до Юрка. Хіба можна пояснити Його злочин лише недоглядами у вихованні? Для його виховання зроблено стократ більше, ніж одержували такі, як лейтенант Горбань. Ні, тут щось інше — те, чого ми ще не зуміли розгледіти.

Не знаю, чи зрозуміють мене, коли скажу: саме Достоєвський своїм нещадним реалізмом врятував мене від розпачу. Я відчувала себе озброєною, мене вже не жахала підлість. Я прагнула загартувати душу для великого прийняття природи.

Отож для мене вже не було несподіванкою, коли я почула за своєю спиною чавкання Юркових чобіт.

— Со-фі-є!.. Зачекай.

Я знала все, що він мені скаже. Яке значення в ці хвилини мали для мене його слова?

Треба бути обачною. Юрко гадає, що я побігла просто до комісара, а для Юрка це, звичайно, смерть.

— Софіє!..

Праворуч залізні бильця, вигнуті з товстого дроту, а за ними глибоке урвище. Там, унизу, тече Волга. І ніде ні душі.

Пригадалося: «Кінеш мя?..» Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.

Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене — чути лише його важке дихання.

— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше… Розумієш? Ніколи!..

Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов’язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки…

А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.

«Кінеш мя?.. Рєж мя!» — гомоніла нічна Волга.

— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. — Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж… Чуєш?.. Завтра щоб і духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати. Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..

Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.

— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому… Жодного слова. Все вмерло.