Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.

— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво… Я його без людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум… Ну, скажімо, три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні цього досить. Техніка вже дозволяє… Тоді що ж таке майбутнє село? Його, по суті, не буде… Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме. Якби, скажімо, розселити американські міста… Нью-Йорк, Детройт, Чикаго… Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі… — Павло загнувся, боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють, що всяка органіка… всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний, пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає. Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні речі він розповідав…

Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..

Та ось уже між берізками з’явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:

— Дякую, Павле Михайловичу.

Він знічено посміхнувся.

— Спасибі, хоч провести дозволили. Ось коли Сергій ваш повернеться…

Я важко зітхнула. А він продовжував:

— Ми тоді втрьох побалакаємо. Хочу вас до Семенівки запросити. Як не вас, то хоч Сергія.

— Ви так говорите… Ніби це завтра буде.

— Буде! — твердо мовив Павло.

Від отієї певності в мене аж защеміло в серці.

Тоскно було прощатися. Самотність дедалі ставала все важчою карою. Особливо неприємно було згадувати, що, з погляду відстані, найближчою людиною зараз була Макариха.

Відразу ж поклалася в ліжко, але довго не могла заснути.

Спершу думала про Павла — уявляла його постать серед вечірнього лісу на дорозі, якою він повертався в санаторій. А коли вже зовсім затемніло, почала дослухатися до звуків, що долинали в хату.

Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.

Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.

Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:

— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: — Мамо, відчини! Тут я добрячого кабана спіймав.

Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу. Повернувся! Але що ж там сталося? Та я добре розпізнала голос Сергія, він кликав на допомогу — які можуть бути вагання?