Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Павло, мабуть, знову пригадав, що мене слід за всяку ціну розважити.

— Погляньте на отого лелеку! Зовсім людей не боїться. Невже ці луги також будуть затоплені?.. Стривайте, я щось не те хотів сказати. Ви давно були в опері?

— Давно.

— Давайте поїдемо.

— Охоче.

Ми наблизились до Дніпра. Не знаю чому, але я ніколи сюди не доходила. Тут Дніпро ділився на два рукави, обмиваючи довгий острів, що поріс вербами, ясенами та осокорами. Перед островом ріка розливалася широко, могутньо, несучи на спокійній поверхні баржі та білі двопалубні пароплави. По той бік Дніпра також зеленіли луги, а на самісінькому небосхилі синіли бориспільські ліси.

Підійшли до води. Павло, нагнувшись, довго до чогось додивлявся.

Спершу я подумала, що його увагу прикувала мільга верховодки, яка вигравала на мілині срібними зграйками. Та ось Павло підняв щепку, зачерпнув трохи піску й зосереджено почав його розглядати. Потім вимив руки й похмуро проказав:

— Тридцять кілометрів від Києва… Уявляєте?

Ні, я поки що нічого не уявляла.

— Тридцять, — погодилась я. — Ну то й що?..

— Бачите оцей наліт?

Перед нами дзеркалилась невелика затока, відгороджена від фарватера піщаною косою, за якою стояли бакени. Там, за косою, Дніпро вирував і пінився, а в затоку лише інколи приходила хвиля від пароплава або скутера.

Зараз вода в затоці була спокійна, можна розгледіти дно. Від наших ніг у непрозору глибину бігли піщані брижі, вкриті сріблистим нальотом. Далі від берега, де хвилі не ворушили пісок, це вже був не просто поверхневий наліт, а глибокий сірий намул, у якому можна загрузнути по коліна.

— Що це? — запитала я без особливого зацікавлення.

— Фекалії. Ходімо звідси.

Мене ніби вдарило блискавкою. Ні, це була не огида, — я давно втратила гидливість, яка змушує деяких людей викреслювати із своїх думок усе те, про що їм неприємно думати. Для лікаря нічого неприємного в людській фізіології бути не може. Мене вразила думка: ось він, найбільший злочин перед нащадками!..

Невже нікому не спадає на думку, що ми викидаємо у Світовий Океан ту енергію, без якої неможливе життя на планеті? Адже земна куля стала космічним кораблем — так, так! — єдиним космічним кораблем, і всі ми нині космонавти — всі без винятку! Викинути за борт кілька грамів органічної речовини — це однаково, що у когось вирвати око або відрізати палець. А це ж не грами — це ж мільйони тонн! День і ніч плине енергія гумусу від ланів до міста, а бездумні чистоплюї, котрим неприємно про це думати — о, вони вищі від цього! — спрямовують її туди, звідки їй уже не буде вороття. Сонце і фекалії… Декому, напевне, здається, що таке сусідство понять ображає наше Велике Світило. Чому ж мовчить наука? Чи вона також захворіла на обивательську гидливість?

Не раз ми з Карпом Трохимовичем поверталися до розмови про те, чому і як виснажується земля. Тому виснажується, що люди не бажають помічати перенесення енергії гумусу, її перетворень у життєвих процесах суспільства. Індустріалізація прийшла до нас упродовж одного покоління, для більшості людей побут став міським. Волів та коней витіснили мотори. Те зерно, котре витрачалося на перевезення вантажів, тепер споживається людьми. Воно споживається не лише в паляницях: м’ясо, молоко, масло — це ж зерно, енергія гумусу! Люди почали краще харчуватися. Хіба раніше їли стільки м’яса? Та й людей було значно менше…

Але ж воли та коні не лише виконували тяжку роботу — вони удобрювали лани. Трактори та комбайни цього, звісно, не роблять. А люди, котрі замінили волів моторами…