Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Звичайно, не кожному про це належить думати. Та мусить же хтось піднятися думкою над оцим згубним процесом. Комфорт — це добре, але ж існують закони природи…

Мій погляд прикував білий предмет, що плавав під кущем. То був гумовий ангел сексу, і він таки справді викликав у мене огиду. У мозку моєму дзвеніли слова Плужника: «Не відали ви, що творили!» Відвернулася, взяла Павла за руку.

— Ходімо, Павле Михайловичу.

Павло вже не намагався мене розважати — йому теж було дуже гірко. Я ж відчувала велике полегшення від того, що є на землі людина, яка здатна зрозуміти мій смуток.

VII. Повернення

Павло, по суті, був здоровою людиною, але ж йому належало підкорятися санаторному розпорядку. І все ж він часом не підкорявся. Довелося пояснити, що це виглядає трохи непристойно. Мабуть, я справді почала боятися пліток.

Якось він підстеріг мене в лісі, коли я поверталася додому. Мимоволі подумала: хоча б Макариха не помітила. А чого тут, власне, боятися? Я ж не в монастирі живу…

Вже вечоріло. Сонце ховалося за вершинами дерев, але ще не зайшло — наскрізь просвічувало дубове листя, породжуючи відчуття таємничого трепету в кожній гілці.

Люблю лісове надвечір’я! Не завжди його помічаєш — часом так зануришся у власні клопоти, що навіть оце торжество світла й тіней обминає твою душу. Потім, ніби схаменувшись, оглянешся довкола: яка ж краса! Ліс перетворюється на живу гравюру: дрібних деталей не видно — перед очима гойдаються контрастно вирізьблені лінії гілок та силуети дерев. На травах, на сосновій яглиці лежать жовтогарячі плями від вечірнього сонця. А воно, світило наше, мовби сторожко обмацує кожну стеблину, питаючи: як тобі живеться, небого?..

Мені завжди здавалося, що увечері сонце якось наближається до землі та до людей. Отак і ми на схилі свого віку більше світ оцей любимо — мовби у сонця вчимося.

Промайнула козуля — полохливе, граціозне створіння. Різкий силует тварини вирізьбився на тлі залитої рожевим сяйвом галявини і одразу ж розтанув у гущавині. В очах іще довго рябіло від блискавичних рухів її тоненьких ніг.

На Павловому обличчі з’явилася усмішка, в якій вгадувалося здивування й захоплення. А мені пригадалися слова дядька Сашка: без спілкування з природою людська душа зубожіє. Так, це правда.

Павло довго не наважувався заговорити — він, мабуть, не знаходив слів, котрі були б доречні серед оцієї краси. Мені це сподобалось. Тільки людина, яка вміє тонко відчувати красу, береже слово. Їх так небагато, слів людських, котрі здатні повною мірою передавати наші почуття.

Я відчувала, що ми настроєні на спільну хвилю, тому мені було приємне оце мовчання. А Павлові, мабуть, стало ніяково за нього — він шукав, з чого почати розмову.

— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете. Але я не уявляв, що тут так гарно.

— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.

— Не вірю. А проте… Людина до всього звикає. І до краси, й до потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.

— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.

— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав.

Лише тепер зрозуміла, яку «кузню» він мав на увазі.