Розділ «Сила Моносу Роман»

Тепер вона мовчала, напружено чекаючи на відповідь. А Мирон думав ось про що: він так жодного разу й не поговорив з Мирославою про те, що нині становило сутність його особи. Вирішив наперед, що вона його не зрозуміє. Якби, скажімо, християнські проповідники, шануючи свою істину, замикалися в собі, чи мали б те, що нині називають християнською цивілізацією?

— Я тоді був надзвичайно збуджений. Не слід мені було так з тобою розмовляти. Сам винен.

— Хіба справа в тому, як ти розмовляв? Але формула Бога… Ти хоч пам’ятаєш ту формулу? Чи, може, ти просто пожартував?

Пауза тривала довго. Річка під їхніми ногами і далі пережовувала зорі — так уночі корова пережовує траву, якої напхалася впродовж дня. Нарешті Мирон запитав:

— Мирославо, твоя мати вірить у Бога?..

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось що. Ми перше покоління, на якому увірвалася віра наших батьків. Нам по сорок років. Тепер обмізкуй таку арифметику: на одному боці — чотири десятиліття, на другому — вся людська історія.

— На нашому боці наука! — запально вигукнула Мирослава.

— Немає такої науки, люба, котра спроможна довести відсутність Бога. То була віра — не наука. Я маю на увазі гіпотезу про самозародження живих клітин у земних океанах. Нині біологи відтрутили цю гіпотезу як вельми наївну. По-дитячому наївну.

— А твоя формула?.. Ні, ти не думай, що я збираюся кпити з віруючих людей. Це все дуже складно. Але ж написати якісь магічні значки на папері… Потім стверджувати, що це Бог… Зрозумій: так здатний вчинити лише зарозумілий школяр. Або…

— Завершуй своє «або», — похмуро мовив Мирон.

— Ти мене зрозумів.

Йому уявилося, що він налягає на гальма — найперший рефлекс автомобіліста. Хоч як дивно, а саме цей рефлекс допоміг упоратися з гнівом, що підкотився клубком до горлянки.

— Я вже казав, — якомога спокійніше почав пояснювати Мирон, — що не повинен був так з тобою розмовляти. Треба було знайти інші слова. Ти здатна зараз вислухати?

— Спробую.

— Тоді слухай. Тут вся справа в тому, що доводиться переступати думкою через конкретні речі… Ті речі, які нас оточують… Словом, слід зануритись у глибину Субстанції. Я пишу це слово з великої літери, бо то є жива основа усього сущого. Хто не здатний абстрагуватися від системи образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів… хто вважає, що саме ці образи і є єдиносущий світ, той нічого не розуміє. Тобі ясно, про що я кажу?..

— Продовжуй, — глухо відгукнулася Мирослава.

— Фізика як наука багато може…

— Ще б пак!

— Так, багато. І все ж таки існує межа, поза якою відомі нам фізичні закони перестають діяти. А простір, у якому можлива дія, іще лишається. І не маленький простір! Скажімо, в центрі нашої Галактики такий простір… Його діаметр більший, ніж діаметр Сонячної системи. В межах цього простору звичні закони природи втрачають свої права. Фізика здатна вийти лише на його зовнішню оболонку, але переступити її, щоб заглибитись у надра монади…