Розділ «Сила Моносу Роман»

Дорога повела вниз — до православного храму, що був споруджений на вирубаному серед скель майданчику. Враження було таке, ніби невидимий велетень, що стоїть по коліна в морській воді, підняв цей храм над головою і тримає його на кам’яній долоні — тримає так, щоб небо, сонце, зорі добре його бачили, бо під склепінням храму, не деінде, проростає і лине в простір Слово, що в’яже земну скороминущість з небесною вічністю.

У серці Мирона Сидоровича знов запанувала врочиста несуєтність, яка наповнює душу, коли людина наближається до храму. І навіть байдуже, який то храм — грецький Парфенон, стамбульська мечеть а чи оця православна церква, для якої так вдало обране місце. Сам зовнішній вигляд церкви в її гармонійному сусідстві з довколишньою природою — то вже була висока молитва.

Що виший злет, то страшніше падіння: над папертю висіла мовби лайном наквацьована вивіска: «Чебуречная». Це було справді щось бісівське. Гриві мимоволі згадалися рядки із «Божественної комедії» про бісів, чиї зади заміняли сурми.

— Тату, давай спинимось, — наполягав Сергій. — Їсти хочеться. Його підтримала Мирослава. Мирон подумав, що Сергійкові він міг би пояснити, чому не варт спинятися біля цієї чебуречної, а Мирославі цього пояснити не можна, бо не зрозуміє.

Припаркував машину поряд з іншою «Волгою», напханою туристським начинням, — і вони заглибилися в морок, що ліниво, безжиттєво ворушив демонічними крилами під облупленим склепінням храму, який багато десятиліть не ремонтувався. Храм освітлений так, щоб його можна було бачити лише внизу, де він був уже не храмом, а забігайлівкою.

Чебуреки були соковитими, смачними, але Мирон не міг позбутися думки, яка його гнітила: і оцей загиджений православний храм, і національна страва кримських татар, від яких тут тільки й лишилося що оці чебуреки, — все це громадилося в один блюзнірський букет, підібраний із сатанинською ретельністю заради приниження в людині всього справді людського. Грива помітив за сусіднім столиком вже немолоде подружжя шведів — час від часу вони обганяли його машину, відтак відставали, щось оглядаючи, й обганяли знову. Вони трималися дуже скромно, з виразу їхніх облич не можна було вгадати, про що вони шепочуться, копирсаючи виделками чебуреки, але ж Мирон Сидорович був певен: шведи думали про те, про що думав він, бо хіба може про це не думати цивілізована людина?..

— Ов-ва, яка зустріч! — розляглося за спиною Гриви зумисно бадьоре, навіть задерикувате. — Мирославо Яківно! Мироне Сидоровичу! Не питаю, яким вітром, — розумію, що північним. Чому ж це ми раніше не змовилися?..

То був Іван Копиця, що разом з дружиною й дітьми їхав також в Коктебель. Жінки швидко заприязнились, а Сергійко не квапився до зближення з дівчатками Копиці — рухливою першокласницею Танею і його ровесницею Оленкою. Тримався статечно, навіть зверхньо — мабуть, цього вимагало його сьогоденне уявлення про чоловічу гідність.

Грива й Копиця, вийшовши на майданчик, задивилися вниз — туди, де зміїлася асфальтова серпантина, що з’єднувала таємничий Форос із зовнішнім світом.

— Скажіть, будь ласка, — простодушно запитав Мирон Сидорович, — це тут по смерті сина жив Горький?

Копиця рвучко обернув до нього високого лоба, що переходив у лисину. В його погляді майнуло щось осудливе, мовби Мирон Сидорович виявив нетактовність. Відтак, зіпершись спиною на парапет, кивнув на занедбаний храм:

— Навіть турки відновлюють мозаїку константинопольської Софії. Євангелійні мозаїки цілковито розчищені від мусульманських нашарувань. До речі, мені пощастило побувати в цьому храмі…

І поет, не цікавлячись, чи слухає його співрозмовник, почав розповідати про свою подорож довкола Європи на теплоході «Победа». Гриві не лишалося нічого іншого як терпіти.

У Коктебель прибули надвечір. Море підступало майже до порога волошинського будинку, що був занедбаний майже так само, як православний храм, де вони обідали. У ветхому будинку доживала віку вдова поета, а довкола нього виросли нові корпуси, з яких долинало цокотіння друкарських машинок, — там народжувалися нові романи. Спершу привітна жінка повела кудись родину Копиці — і Мирон Сидорович був задоволений, що вони з поетом, як з усього видно, мали опинитися в різних корпусах. Грива не одразу збагнув, чим саме йому антипатичний Іван Копиця, а проте відповідь не забарилася: поет надто полюбляв земні блага, котрі йому діставалися не без принижень. Саме ота готовність до принижень і відштовхувала Мирона Сидоровича.

Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..

Саме про це й думав зараз Мирон Сидорович. І тут йому допомагало комп’ютерне знання — тобто те, що можна видобути із формул і обчислень. Люди й без цих знань, за допомогою самої інтуїції, давно виснували, що Сонце не є першоджерелом життя, — першоджерело слід бачити значно вище, а Сонце також дитина Космосу. В самій лише нашій Галактиці можна налічити близько ста мільярдів полум’яних дітей, а схожих на нашу галактик також мільярди.