Розділ «Сила Моносу Роман»

Мирон вирішив дещо уточнити.

— В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

— Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? — Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. — Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів — значить, немає речей. А немає речей — немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада — не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя — це неминуче.

— Пора спати, — сказала Мирослава. — Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі — його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця — рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, — все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

— Спи, я ще трохи посиджу.

— Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося — завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було — в серце закрадалась бентега.

Розділ дев’ятнадцятий

Жовтий підвівся назустріч Миронові Сидоровичу, потиснув руку. Вікно за його спиною було прочинене. Незважаючи на те, що директор розстебнув білу теніску, краплини поту проступали на щоках, на підборідді, на шиї. Подав Гриві тоненьку брошурку.

— Ваш автореферат.

Мирон Сидорович безтямно дивився на руку Жовтого, що тримала над столом крихітну брошурку. Автореферат? Хіба вони умовлялися, що він буде розмножений друком?..

— Не розумію, — спантеличено процідив крізь зуби Мирон Сидорович.

— Що ви не розумієте? На середину вересня призначено захист.

Нарешті Грива збагнув, що йдеться зовсім не про той автореферат, який він приготував для академіка Смородина, — Жовтий подавав офіційний документ (стислий виклад докторської), який перед захистом розсилався в бібліотеки вузів та інші установи. Колись він його склав, передав Кларі Петрівні та й забув про нього.

— Вигляд у вас курортний, — посміхнувся Іван Корнійович. — Нахапалися кримського сонця.

Треба було перекинутись кількома банальними фразами — так велів звичай. Мирон Сидорович запитав про здоров’я Катерини Трохимівни, а Жовтий про здоров’я Мирослави.