Розділ «Сила Моносу Роман»

«Міська дитина», — засмучено подумав про нього Мирон.

Мирославі не подобалось це місце, але вона любила сина, тому її вдалося умовити. Коли споночіло, вона з Сергійком поклалася в машині, сидіння якої легко перетворити на широку канапу, а Мирон для себе влаштував намет із брезенту, котрим покривалася «Волга». Заснув не одразу — довго дослухався до сільських звуків; йому здавалося, що він зрештою повернувся додому. Це вже не відчуття, а знання: душа його землі і його народу була тут — не на столичному асфальті. Та коли б у Гриви запитали, чому він так думає, у відповідь дістали б лише похмуру мовчанку.

«Бремена шатки — береги шапки»…

Розділ шістнадцятий

Позаду лишилися Бахчисарай з ханським палацом, Севастополь, де земля ще й досі не перетравила в собі смертельне залізо — все те, що не могло вразити наших мандрівників, бо сприймалося як давно бачене, хоч насправді вони тут були вперше. А проте газети, книжки, кіножурнали так привчили їхню уяву до цих місць, що лишилося тільки перевіряти, які деталі відповідають дійсності, а які — ні, їх слід засвоювати в новому вигляді. Такого, що довелось оновлювати у внутрішньому баченні, було дуже мало.

Одначе відкриття сталося. Воно було таке несподіване, що Мирон Сидорович занімів від яскравості барв, від кам’яної, морської, небесної величі, яка поставала перед очима у своїй триєдності — так, як постає щось навдивовижу цільне, хоч ми добре бачимо: тут зіштовхуються протилежні стихії, зіштовхуються бурхливо, нещадно, безжалісно. Та, мабуть, щоб виникло щось неповторне, конче потрібне зіткнення протилежних стихій, оця могутня нещадність.

Відтак Мирон Сидорович пригадуватиме мить за миттю свою зустріч з прекрасним — як він, стомлений виснажливою їздою, бездумно, ні на що особливе не сподіваючись, проїхав попід сірим склепінням незугарної брами; проїхав за інерцією, як проїздив безліч залізобетонних халабуд, що всюди сіріють на трасах. І раптом загальмував так, мовби насичений яскравістю безмір загрожував катастрофою. Спершу всі вони мовчали, приголомшені панорамою, що відкрилася їхнім очам. Потім, припаркувавши машину до кам’яної лавочки, відполірованої людським одягом, почали потроху вростати в цей напрочуд одухотворений живопис — бо саме так насунеться на них картина, витворена неперевершеним художником — Природою: не як жива дійсність, а як щось намальоване, вирізьблене, розписане найяскравішими фарбами. І стане ясно, що Байдарські ворота кимось мудро споруджені саме заради ефекту раптовості — мовби тут доклали зусиль талановитий режисер і театральний художник: до природного додавалося щось відверто мистецьке.

Сергійко, задерши голову, оглядав сірувато-брунатне бескиддя, що, помережане прожилками гірських порід, круто здіймалося в обшир південного неба. Під білоперими хмаринками, що нагадували дорогу пряжу, плавав якийсь статечний птах, вишукуючи поживу серед гірських чагарників. Хто він, отой птах, — орел, кібець, шуліка? Хлопець хотів запитати в батька, але не було сил відірвати очі від дивовижно синього неба — такого прозоро-блаватного, яким воно буває лише над південними морями.

Мирослава, яку рідко вражали краєвиди, також була зачарована: відкинувши хустку, котрою захищалась від сонця, стежила, як по асфальтовому серпантину комахою сонечком повзла недоладна автомашина, схожа на мікроавтобус. Машина спускалася в приморське селище, яке залягло на зеленому мисі серед кипарисів, що вервечками збігали з гір до рухливої смужки прибою. Там, глибоко внизу, серед кипарисів були розкидані, мов дитячі іграшки, будинки якогось санаторію або державної дачі. Дивлячись на смарагдову рослинність, серед якої губилися дачні споруди, на мереживо прибою, схоже на шлейф занебесної красуні, на морський і небесний безмір, не можна не думати про ласкаву лагідність цього куточка природи, відгородженого від жорстокого світу гірськими скелями та незлостивою балаканиною хвиль.

Мирон Сидорович, відійшовши від машини, почув неголосну чоловічу розмову — вона долинала знизу, із кущів, що нависали над скелями. Схилившись над парапетом, помітив трьох чоловіків — одного літнього, сивобородого, і двох молодих, що, оглядаючи Форос (так називалося селище внизу), сумовито похитували головами. Вигляд у них був також сумовито-заклопотаний — і це аж ніяк не гармоніювало з райською тишею і красою місцевості, про яку вони розмовляли.

Невдовзі Грива почав вловлювати окремі фрази:

— На Капрі, звичайно, все це йому уявлялося інакше. А коли повернувся… Теж не одразу… Намагався не помічати… Та вже не помічати не міг…

Говорив сивобородий. Він був сухорлявий, підтягнутий. За спиною звисав похідний рюкзак, обличчя затінене крисатим капроновим капелюхом.

— Я гадаю, тут навіть краще, ніж в Італії. Там дуже людно, а тут спокій, тиша. Та й повітря для його хворих легенів таке як треба…

Докинув молодий:

— А коли це він сказав: «Якщо ворог не здається — його знищують?» На Капрі чи тут?

— Не пригадую. Та, мабуть, раніше, ніж вони знищили сина. Максим був не просто секретарем — то був друг, який знав кожну батькову думку. Натомість приставили свого…

— То ви гадаєте, що його також убили?

— Кажуть, він почав проситися назад, в Італію. Але його вже випустити не можна було. Бо він усе вже побачив…

Сивобородий зник за кущами, вслід за ним зникли також молоді. Згодом їхні постаті вирізьбилися на тлі блаватного неба — і мовби розтанули в просторі, лишивши в душі Мирона Сидоровича відчуття гіркоти. Як легко рай перетворити на пекло!..