Розділ «Сила Моносу Роман»

Гриві не спало на думку, що дружина стежила за виразом його обличчя, — їй знову видалося, що в його очах є щось ненормальне. Так тепер буде завжди, коли Мирон занурюватиметься у глибоку задуму. Може, й справді цій жінці здавалося, що природний стан людської психіки — бездумна насолода життям? А проте їй таки й цього не здавалося — вона жила за стандартами, котрі не вимагали жодного напруження думки. Все наперед розписано, визначено, кимось продумано до найменших дрібниць. Лишалося просто виконувати. Може, й несправедливо було б вимагати від Мирослави чогось більшого — цим вона схожа на міріади інших людських істот, котрі впродовж віків за будь-яких устроїв та ідеологій звикали покладатися на те, що несла традиція.

Мирон спинився на узбіччі, вийшов з-за керма. Мирослава, мабуть, наперед приготувалася до водійських обов’язків: була вдягнена в джинсовий костюм, половина обличчя ховалася під великими, схожими на маску, темними окулярами. Торкнулася рукою кишені трохи вище талії — там лежали шоферські права, нещодавно одержані. Це надало їй певності — вона сіла за кермо. Проте зрушити з місця вдалося не одразу — мотор то глухнув, то ревів, мов реактивний літак. Кілометрів зо два їхала на другій швидкості — боялася вмикати третю.

— Мамо! — подав голос Сергійко, що вже встиг виспатися. — Хто тобі права видав? Ти ж не вмієш їздити. Я краще від тебе поведу.

— Що це за тон, Сергію? — нагримав на нього Мирон. — З матір’ю розмовляєш так, наче вона твоя однокласниця.

— Я розмовляю не з матір’ю, а з водієм, — набундючено оголосив Сергій.

— Ану замовкни! — вже роздратовано кинув Мирон. Його роздратування головно підігрівалося тим, що Сергій казав правду: Мирослава скористалася знайомством, щоб отримати права, — курси відвідувала рідко, посилаючись на завантаженість роботою.

Нарешті їй вдалося увімкнути третю швидкість. Машина мчала швидше, ніж того хотіла Мирослава, — вона розгубилася й почувалась так, ніби її несе якась несподівана стихійна сила. Невелика вибоїна трохи не вирвала з рук кермо — саме тоді, коли треба було розминутися із зустрічним самоскидом. Шосе виявилося для неї надміру вузьким — мало не врубалася лівою фарою в заднє колесо самоскида. Переляканий водій, трохи від’їхавши, спинив машину й, вийшовши з кабіни, гримів степовим басом, ледь-ледь утримуючись в межах цензурності.

Мирославі також вдалося зупинитись — просто посеред шосе.

— Тату! Забери в неї кермо, — благав Сергій, який, мабуть, краще усвідомлював небезпеку, ніж Мирослава, котра вже була готова кинутися в сварку з водієм самоскида. — Хіба не бачиш, що ми ледь не розбилися?

Мирослава мовчки вийшла із-за керма, і так само мовчки сів за нього Мирон. Водій самоскида, розрядившись словами-каменюками, поїхав далі. Рушили у свою неблизьку дорогу також наші курортники. І лише тепер Мирослава, почавши із тихого, ледь чутного схлипування, голосно розридалася. Голова її впала на щиток з приладами, плечі здригалися від натужних докорів:

— Як ти… міг дозволити? Чому мовчав?.. Який же ти мужчина?

Мирон, з’їхавши на узбіччя, рвучко загальмував.

— Заспокойся, прошу тебе.

— Хто ж мене захистить, якщо не ти? — продовжувала хлипати Мирослава. — Хоча б слово йому сказав.

— А що я міг сказати? Хіба що подякувати, бо він зумів трохи відвернути свою машину. Оте «трохи» нас і врятувало.

— Тату, не сперечайся з нею. Жінки всі такі, — глибокодумно підсумував Сергійко. — Нелька Корнієнко теж так — сама нашкодить і сама ж плаче. Це вона м’ячем шибку в коридорі вибила, всі бачили. А звертає на хлопців — то на Андрійка Митрофанова, то на мене.

Обличчя Мирослави трохи прояснилося.

— Ось бач, і цей туди ж. Мені так хотілося дівчинку… Просто жах!..

— А ти пошукай у капусті, — лукаво примружившись, порадив Сергій. — Мені теж хочеться мати сестричку. Вона в мене не буде плаксою.

Мирослава, витерши хустинкою обличчя, усміхнулася. Після Борисполя степові видноколи широко розсунулися, щоб уже аж до самого Криму дарувати очам зелене безмежжя і кличну синяву небес, перед якою людська душа німує, адресуючи всі свої загадки в незбагненну прозорість. Мирон помічав, що села обабіч траси виглядали ліпше, ніж у глибині степу, — мабуть, місцеві органи влади тут були щедріші на будівельні матеріали. А може, й не тільки місцеві. Мирон упродовж свого життя стільки набачився лиха народного, що радів кожній дрібниці, яка хоч трохи поліпшувала сільський побут. Років десять тому на верхній палубі дніпровського пароплава Грива помітив селянина, що ховав босі, порепані ноги поміж клунків та порожніх бідонів з-під молока, — із Києва не повертаються з повними. Селянин був його ровесником, отже, вчорашнім солдатом. Мирон Сидорович мовби ненароком підсів до нього, поволі розбалакались. Дядько повертався в село Бучак, неподалік від Канева. Возив на базар молоко, яйця, курку.