Розділ «У череві дракона Роман»

— Ну… То й що?..

Те, що ми почули далі, здивувало нас і засмутило: таки ж тюремне тридцятиліття залишило чорну борозну в Михайловому мозку. І вона вже, мабуть, ніколи не заросте. Із його запопадливого шепоту ми зрозуміли: Михайло радив використати димар кочегарки, що стояв доволі близько від загорожі, для нашої втечі. Зробити це належало так. У кочегарці він давненько вже заховав легкий і гнучкий металевий трос. Один кінець троса треба підняти на вершину димаря й добре там його закріпити. До другого кінця припасувати невеликий тягар і перекинути через заборонку. Тільки й того! А Михайло там сидітиме в кущах, спіймає перекинутий кінець, натягне, мов струну, і прикріпить до соснового пня. Пнів там скільки завгодно — Михайло добре вивчив місцевість з вершини шлакової гори. Димар стоїть далеко від сторожової вежі. Як тільки сніг розстане й ночі стануть темними — можна тікати. Треба ще виготовити із заліза отакі баранці (Михайло показав зразок), надіти на трос, вхопитися обома руками — і ту-ту, поїхали. Мов на парашуті. Михайло навіть показав умовний знак, який треба прислати йому в листі, коли все буде готове — він одразу ж приїде й чекатиме в лісі…

Звісно, ми не погодились — план дотепний, але ж не для нашого віку. Та й ніхто в таборі вже не годиться для такого подвигу — сприт не той.

— А дисиденти? Гейць, Карташов, — ображено підказав Михайло.

— У дисидентів це не заведено, — пояснив я. — Якби навіть ворота лишили відчинені — ніхто б із нас не вийшов. Втекти — означає визнати свою поразку. Розумієш, друже?..

Ні, Михайло цього не розумів. Перед відбоєм ми з Яковом вийшли трохи провітритись.

— Пригадуєш Йону? — запитав Яків.

— Якіра?..

Яків засміявся:

— Ти, Андрію, все ще лишився більшовицьким комісаром… Пухом земля Якірові. Але я мав на увазі біблійного пророка, який три доби прожив у череві кита… Мені часом здається, що всі ми живемо в якомусь велетенському череві. У череві дракона… А всі наші революції, війни — то, знаєш, тільки порушення нормального травлення, не більше… Ото як почне драконові розпирати шлунок — у нас війна або революція. А ти як гадаєш?..

Спершу мої губи розпливлися в усмішці, а відтак майнула думка: може, це й не жарт? Хіба є в нас безсумнівна модель світу? Все живе й розумне в якомусь образі себе уявляє. І якщо вважати живими цілі світові сфери, то й вони повинні кимось себе уявляти. Може, людьми. А може, драконами. Світова міфологія виглядає реалістичніше, ніж це здається декому із земних реалістів. Насправді ж їхній реалізм — тільки свідчення людської обмеженості.

— Можливо, й так, — погодився я. — Кит зрештою виблював Йону. Чи нас коли-небудь виблює дракон?..

— Червоний дракон, — уточнив Яків. — Мені, Андрію, вже недовго ждати.

Я не став уточнювати, що він мав на увазі.

І ось ми знов послуговуємось нашим дитячим досвідом: довкола казарми шукаємо їстівну траву. Кропива, кульбаба, подорожник, листя лободи — все це годиться для наших салатів. Знявши кашкети, підставляємо голову ранковому сонцю — за п’ятимісячну мордовську зиму настає ультрафіолетове голодування, а воно діє не менш згубно, ніж авітаміноз.

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми — ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, — і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору — відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.

Якось за цією роботою застав мене Яків — йому випало носити в теплицю гній. Мабуть, у мене справді був рабський вигляд, бо, незважаючи на сторонні вуха, він гнівно на мене нагримав:

— Слухай, Андрію… Де твоя офіцерська гідність? Ти ж зараз обслуговуєш звичайних бандитів. Негайно припини! Інакше я перестану тебе поважати.

Я послухався: кинув тачку й пішов до казарми. Краще б я цього не робив!..