Розділ «У череві дракона Роман»

За мить я все зрозумів: влізши головою в зашморг, Іван зусиллями рук викинув власне тіло з постелі. Тепер воно лежало на підлозі, а голова й плечі були трохи підняті — зашморг на шиї не дозволяв їм лягти на підлогу.

Для Марії це була велика трагедія. Я почувався винним — мусив би зрозуміти, що Іван відчував себе тягарем для нас. Чуйність сестри, яка багато років була йому ніжною нянькою, приспала його чоловіче самолюбство, а тепер воно прокинулось і збунтувалося. Це повинен був збагнути саме я — і як педагог (отже, психолог), і як мужчина.

Не буду деталізувати цілком зрозумілого — скажу тільки: поховавши Івана, ми й справді почали задумуватись про повернення на Вкраїну. Для мене це, безумовно, становило небезпеку, але я заспокоював себе тим, що на мені немає військових злочинів. Бандерівці воювали проти німців — і я разом з ними. Звісно, ми билися за нашу неньку Україну. Та що ж тут злочинного?..

Зараз бачу: це було доволі наївно. Але так чи так, ризикувати доводилося всюди, отже, не було сенсу ховатися в глушині. Треба жити нормальним людським життям, а все інше полишити на Бога.

Так ми опинились на Полтавщині. Інститут я закінчив, викладав історію. І, як бачиш, дожив на волі до свого шістдесятиліття. Часом дивувався: чому доля до мене така ласкава? Навіть після того, як мені заборонили працювати в школі, минуло цілих шість років до мого арешту. Але чому доля одних карає, других милує — не нам судити. Своє життя я вважаю щасливим. А його завершення… Чим воно погане? Якщо ти, Андрію, не шкодуєш і не каєшся, чому ж я маю шкодувати?

До нашого виходу із ПКТ лишався тиждень. Морози поки що не зменшились, хоч календар уже проголосив весну. Але день подовшав — тепер, сидячи під батареєю на ящику, можна було вільно читати годин по сім, не менше. За режимом нам належало виконувати якусь роботу, але ж вигадати її було нелегко, тому здебільшого ми лишалися безробітними. Звісно, ми не скаржилися на своє безробіття — навпаки, дякували державі за оте загальне безладдя, котре й нам дарувало несподіваний перепочинок.

Том за томом я перечитував Лєскова, картаючи себе за те, що так пізно заглибився у вивчення цього великого письменника. Його, як політичного ретрограда, відсували кудись у сферу другорядних літераторів цілих сто років. Спершу це робили прибічники Чернишевського, а в пожовтневі часи — марксистські ортодокси. Тепер я перечитував роман «Нікуди» з подивом і вдячністю: іще в середині минулого століття Лєсков розгледів, що ідеї комунізму не мають під собою реального ґрунту, бо взагалі не відповідають людській природі. Так, він захоплювався героїзмом тих, хто спалював себе на жертовнику загального блага, але ж добре бачив: любов до власного, байдужість до гуртового — ось ті чинники людської природи, об які розіб’ються зусилля утопістів. Як прихильник високих моральних принципів, Лєсков стоїть на боці носіїв комуністичної ідеї; як художник-реаліст, він веде їх до неминучої загибелі, бо природа не приготувала їм іншої долі.

Відзначивши, що Лєсков не розробив цієї теми з боку іще страшнішої людської вади — гіпертрофованого владолюбства, ми переходили до «Бісів» Достоєвського. Тут нас вражало пророцтво генія, який у нечаєвському епізоді розпізнав і передбачив неминучість сталінщини…

Отак віддаючись вільному плинові думок, дискусіям та споминам, ми не без приємності й користі завершували термін нашого покарання. Подумки дякували Крігеру — без його допомоги я був би вже смертельно вимучений.

— Між іншим, бункер непоганий, — жартував Яків. — У молодості не довелось, то в старості посиджу.

Якось після сніданку клацнуло вічко й відразу ж загуркотіли залізні двері. До камери увірвався розпашілий від люті капітан Жарков. Він саме був черговим помічником начальника колонії, про що свідчила червона пов’язка на правому рукаві.

Ми застигли кожен у своїй позі: я саме розминався від тривалого сидіння під батареєю, а Яків тим часом присів на моє місце, щоб погріти спину. Опасистий, але рухливий, Жарков тигром стрибнув від дверей до батареї й простягнув розчепірену п’ятірню над лисиною Якова.

— Що це за трон? Встать!..

Блідий, мов крейда, Яків неквапно підвівся. З виразу обличчя й кощавої постаті не можна було вгадати, яка вибухова сила ховається в цій людині.

Жарков зірвав з ящика важкий, прострочений смугасто, по-в’язничому, ватяний бушлат і відкинув його до дверей. Побачивши міцно збитий ящик, заревів:

— Звідки це? Хто приніс?

Капітанська рука шастала перед обличчям Якова, наче Жарков збирався повиривати йому очі. Повітря в камері наповнилось передчуттям грози — здавалося, з пальців Жаркова вилітають іскри. Назустріч їм, потріскуючи, вилітають іскри з лисини Якова.

— Чому мовчите?

І тут спалахнула блискавка: Яків зігнутою в лікті рукою відбив простягнуту до його обличчя розчепірену п’ятірню й гнівно прошипів:

— Геть! Уб’ю…