Розділ «У череві дракона Роман»

Ах, какая гадіна —

Конская говядіна.

Ця неохайна подоба жінки зі скуйовдженим волоссям, обдерта, давно невмивана, була така ж огидна, як і її частівка. Але ж, мабуть, кожен зигзаг людської історії здобуває таких менестрелів, яких заслуговує.

В одну із осінніх ночей вивезли й родину Вишняків, їх було п’ятеро: батько з матір’ю, двоє дорослих синів і Марійка. Ця родина мала десять десятин землі — ясно, її належало розкуркулити. Що землю Вишняки отримали від Радянської держави — вона й лишалася державною, а не їхньою власністю, — не грало жодної ролі.

Тут мені доведеться описати подію, про яку я потім довідався від людей. А згодом і від самої Марійки.

Вишняків везли на двох задніх підводах. Розкуркулені здебільшого не виявляли непокори — люди набачилися розстрілів попідтинню, часом за мізерній клунок борошна, їхали покірно, потайки плекаючи надію, що на далекій сибірській землі теж виростає хлібець, якщо рук докласти. Кіньми правив Панько Скирта — йому наказано замикати валку. Оте багатозначне «замикати» виголосив сам Логачов — воно довго свердлило мозок недоумкуватого Панька. Здавалося йому значним і почесним.

Зненацька в Дубовій балці чиїсь міцні руки вхопили за вуздечки Вишнякових коней. Як видно, коні добре знали, чиї то були руки, — в нічному Грицько завше допомагав Марійці їх порати.

— Ти що? — злякано зойкнув Панько, впізнавши Грицька. — В кутузку захотів?

— Тихше, їдь помаленьку, а ми ззаду підемо. І не здумай гепеушників кликати. Доки вони прибіжать, ти Богові душу віддаси.

Грицько зняв Марійку з воза, вони пішли поруч. Старий Вишняк неголосно мовив:

— Дивись, хлопче. І себе, й нас під монастир підведеш.

— Де ті монастирі, дядьку Сидоре?..

Старші Марійчині брати, зіскочивши з воза, мов надійні конвоїри, з обох боків ішли в передку, де сидів Панько Скирта.

— Тікаймо, Маріє, — взявши дівчину за мокрі плечі, шепотів Грицько. — Світ великий, не пропадем. Не бійся.

Вона перекинула змокрілу косу з грудей поза плечі. Грицькові здалось, що в тому жесті було щось гірке, безнадійне. Він продовжував умовляти:

— Попрощайся з рідними — та й… Не доженуть. Дійдемо до Білої, там є полустанок. Донбас великий, десь і для нас куток знайдеться. Я в шахту полізу. До колгоспу мене й калачем не заманять.

Валка, перетнувши Дубову балку, почала підійматися на гору. Темрява сіялася густою мрякою. Було холодно й моторошно — наче ніде в світі не існувало натопленої хати, сухої одежі. А, власне, тепер так воно й було — для тих, що мокли на возах під ряднами й кропив’яними мішками. Люди все виразніше відчували: не всі доїдуть туди, де їм дозволено буде нап’ясти дах над головами. Поменшає хліборобських голів, ой поменшає!..

— Агей, Панько! — долинув із темряви голос Логачова. — Як там у тебе?

Панько, отримавши стусана під бік, справно обізвався:

— Порядок.