Розділ «У череві дракона Роман»

— Що ти наробив? — докоряв я товаришеві. Хоч Яків був старший, але ми вчилися в одному класі. Його із запізненням віддали до школи: чобіт не було.

— Я не в Леніна цілив. Я цілив у Грицька.

— Ти що — здурів? Що він тобі зробив?

— Сам знаю.

Яків не хотів розмовляти про це навіть зі мною — крутнувся й побіг. Увечері привезли кіно. Його показував також Грицько — він був не лише трактористом, а й кіномеханіком.

До міцного підвіконня Гриць пригвинчував динамо, яке нам, другокласникам, належало крутити по черзі. Тут командував Петро. Він неабияк пишався тим, що старший брат доручив йому таку значну справу — сам відбирав із босоногої ватаги рушійну силу культури.

То була нелегка робота: руків’я динамомашини ледь-ледь піддавалося моїм зусиллям. Я намагався дивитися на екран, але піт заливав очі — встигав лише побачити: люди на полотні метушаться, мов живі. І це було чудо. На щось більше ми тоді не розраховували.

Мене мав змінити Яків, але Петро не дозволив:

— Іди геть. Щоб тобою тут і не смерділо.

Сам вихопив у мене руків’я динамомашини — змінитися належало так, щоб світла на екрані й на мент не поменшало. Я наздогнав Якова, пішли поруч.

— Тобі не жалко?..

Хотів сказати «батька», але затнувся. Яків, не дивлячись на мене, буркнув:

— Жалко.

А наступного дня дядько Параска повернувся — у тюрми ще не зміцніли щелепи. Це станеться згодом.

Восени селян затрясло очікуване лихо: вже й до нас докотилося розкуркулення. Не обійшло стороною, терновими балками та крем’янистими стежками вкотилося через греблю на парокінній лінійці разом із міськими уповноваженими. То були суб’єкти в непоказному одязі, під яким угадувались нагани. Сільські люди пошепки називали їх гепеушниками.[2] Вони розмовляли мало. По дворах бігав Логачов та його права рука — сільрадівський виконавець Панько Скирта.

Приречених вивозили із села довгими осінніми ночами. Запрягали куркульських коней у куркульські вози, дозволяли взяти харчів на дорогу та й хльос-хльос батогами по мокрих від дощу кінських спинах. Вози скрипіли на тій же дорозі, якою вкотився на Великий хутір комахоподібний «Фордзон». На станції розкуркулених чекали діряві «телятники» — вантажні вагони часів громадянської війни. Немовлята з мокрих пелюшок озвучували ніч верещанням — на них не діяли умовляння й погрози. Час від часу при виїзді із села заголосить якась жінка — тоді гримне поруч грізний чоловічий голос. То не голос мужа або брата, чиї груди роздирає потамований плач, — то голос одного із тих, що приїхали з міста на державній лінійці.

А село не спало. Де вже було заснути людям, коли по розквашеній мрякою дорозі жорстокі зайди гнали у невідомі землі небачений ясир? Татари колись хоч старих та малих не брали — не хотіли обтяжувати душі перед Аллахом зайвими мерцями. А тут був наказ виривати погане зілля з корінням — знищувати як клас. Саме оте «як клас» геть-чисто все й вирішувало. І звільняло сумління виконавців від гніту. Не як сільських бабусь та дітей — як клас. В цій формулі немає місця для дрібнобуржуазних сентиментів — то були слова, викувані із сталі. І проголосила їх людина-сталь. Навіть ім’я в неї сталеве: Сталін.

Божевільна Махора, що, задерши лахміття, гола дерлася в клубі на екран, якщо там з’являлася вода, — оця Махора не встигла засвоїти сталевого імені, її розум потьмарився на початку двадцятих років. Відтоді Ганну почали називати Махорою. Зате вона пам’ятала Леніна. Отож після страшних осінніх ночей, коли порожніли хати найповажніших господарів, вона, під’юджувана таємничими голосами зламаної психіки, бігала вулицями села й хрипко співала:

Сідіт Ленін на лугу,

Гризьот конскую ногу.