Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Толя-Гена не дзвонили, хоча Горілий дисципліновано не вимикав телефону. Це дещо опустило його з небес на землю. Чомусь грішним ділом подумалося: коли вже розпочалися дива і йому, вчорашньому зеку, позавчорашньому ментові, нині — безробітному бомжеві з сумнівною репутацією та алкоголічним виглядом запропонували житло, нехай тимчасове, засіб зв’язку, нехай службовий, роботу, нехай разову, і цілком реальну оплату праці, то ці два казкові персонажі повинні роздобути потрібні відомості легким порухом руки й за дуже короткий час. Виявляється, навіть дива не можуть бути абсолютними.

За півгодини, умившись і запаривши собі звичного вже порційного чаю, Сергій із сумом переконався: те, що здавалося дивом, загрожує перетворитися на каторгу. Бо нема гіршої кари для пошуковця, ніж сидіти без діла, чекаючи, поки його забезпечать необхідною інформацією. З іншого боку, аби він усім цим займався сам, нічого б із цього взагалі не вийшло. Доведеться, значить, сидіти крячкою, сьорбати вже остогидлий чай і нудитися, нудитися, нудитися…

Горілий вийшов у крамницю, набрав собі пакетиків із супом швидкого приготування, ковбаси, сиру, хліба, прихопив смажену курку, кефір і банку консервованих помідорів. Притяг усе це назад, виклав у холодильник, знову вирішив попити чаю, та вимкнув чайник, коли вода була вже на півдорозі до кипіння.

Час спливав повільно.

Завалившись на диван, Сергій увімкнув телевізор. Як на службову квартиру, обладнання стояло досить жирне: антена — сателітка. Але на жодному із безлічі каналів увага Горілого не зупинилася. Тоді він із якоюсь незрозумілою затятістю почав рахувати канали. Налічив сто двадцять три. Абсолютно безглузде зайняття, таке саме, як і сам перегляд телевізора. Хай там як, Горілий почав рахувати, скільки каналів передають новини, які з них — музичні, спортивні, фільмові. Потім вирішив для чогось дивитися тільки російські.

Час, здається, сповільнив хід.

Ця забавка швидко набридла, і для контрасту Сергій почав зупиняти увагу суто на українських каналах. Коли переклацнув на «5 канал», забрав палець із кнопки, бо побачив у студії чоловіка, котрий видався смутно знайомим. Хоча політика Горілого не цікавила, він усе ж таки підвівся, гойднувся вперед, вдивляючись в екран. Наче цей діяч раніше не носив бороди й вусів… Ні, стоп, не так: у нього просто бороди не було, а тепер таке щось противне, як у того гада повзучого, Катьчиного коханця, через якого все його життя пішло навскіс. Борідка, як у мушкетера… Це він під інтелігента косить, а сам же колись на базарі в Конотопі починав, потім на якусь там партійну роботу грошей дав, небагато, скільки може дати пересічний дядько з базару, але як на конотопську політику — з головою…

Горілий пригадав, як років десять тому йшла якась місцева передвиборча кампанія, і листівками з цим телевізійним писком, тоді ще з вусами, але точно без бороди, було завішане все місто. Їх викидали з поштових скриньок, а двірники потім матюкалися, згрібаючи все це сміття, якому, здавалося, кінця-краю не буде, як зимовому снігопаду: ось же, тільки чистили вулицю, а години не спливло — знов за лопати… Здається, він навіть кудись пройшов тоді, потім його в Київ одразу перевели, базарний свій бізнес згорнув, затягли інші справи… Щось не видно вас, Олексію Івановичу, не чутно, шановний товаришу Воропай, земляче ви наш ненаглядний.

Ефір саме закінчувався. Лідер нової політичної сили «Чесна Україна!» Олексій Воропай розповів про перспективи об’єднання всіх демократів на парламентських виборах, пояснив, до якої потужної політичної сили тяжіє, а заодно — розказав журналістам про індивідуальний підхід до електорату. Зокрема — чим живе його рідна Сумщина, особливо — рідний Конотоп, звідки він починав шлях у велику політику, і чому не можна проводити однакові політичні кампанії не лише в різних регіонах, а й навіть у різних районах одного регіону.

Тьху, придурок!

Не дочекавшись, поки лідер політичної сили підіб’є підсумок своєї промови, Горілий люто натиснув кнопку, перемикаючись із депутата Воропая на інший канал, де в самому розпалі вирувало ігрове шоу з дівчатами в коротких спідницях. О, хоч щось людське… Та шоу вже за пару хвилин перервалося на рекламу, і Сергій зрозумів: ось так, наодинці з телевізором, він без діла на тверезу голову довго не протягне. Як не земляка-депутата крутять, то рекламу пива. Спробуй тут утримайся…

Телевізор Горілий все ж вирішив не вимикати — хай хоч щось бубонить, не буде такої ілюзії тиші. Спочатку хотів лишити гумористичне шоу, але, почувши старі анекдоти, перемкнув на якусь російську програму, де двоє чоловіків (один — із борідкою, як у Катьчиного коханця або в депутата Воропая, чи мода в них усіх така?) — розводилися про роль європейських королев у розвитку середньовічної культури, під супровід цього зовсім не шкідливого бубоніння пройшов на кухню, відчахнув шматок ковбаси, врізав хліба і приречено ввімкнув чайник.

Це схоже на одиночну камеру. Байдуже, що можна в будь-який момент відчинити її, вийти, повернутися, слухати і дивитися різну муру по телевізору або ввімкнути радіо і таку ж муру тільки слухати. Бо насправді йому нема куди звідси йти, і бути тут, їсти ковбасу, пити чай, дивитися телевізор він дійсно приречений.

Вода в чайнику забулькала. З автоматичним клацанням він вимкнувся.

Задзвонив телефон.

Знайшлася найближча подруга Галини Коваленко. Розлучена, причому, як на свої тридцять років, навіть забагато разів: аж тричі. Дітей нема, зараз придивляється до четвертого кандидата в чоловіки, з яким уже третій місяць, від Нового року, живе разом у його помешканні. Попри бурхливе особисте життя, водночас встигає цікавитися інтимними таємницями приятельок.

Зі свого досвіду оперативно-розшукової роботи Горілий знав: це радше виняток, ніж правило. Зазвичай подружок буває двоє: в однієї в ліжку все о’кей, друга страждає від недолюбленості, тому знає про подружку все, і не лише про подружку. Такі жінки після тридцятьох і до безкінечності починають страшенно нудитися, від цього стають уважнішими до всього, що відбувається довкола. Особливо до справ, які їх не стосуються. Через те вони для розшуку найцінніші свідки.

Горілий не запитав, як Толі-Гені вдалося вирахувати подругу Галини. Зрештою, їм дали завдання, вони намагаються його виконувати. Насправді Сергій уже підсвідомо готувався почути від свідка те, в чому сам давно був упевнений, лишалося тільки отримати підтвердження: Галина та друг сім’ї Олег Позняков давно вступили в інтимний зв’язок.

Жінка зовсім не здивувалася і навіть не злякалася, коли біля виходу з салону краси, де вона працювала, на неї чекала машина, з машини виліз дивний неголений чолов’яга зі шрамом на обличчі, назвав лише своє ім’я і запитав, чи не могли б вони поговорити. Вони зайшли в найближче кафе, і Сергій, тільки заговоривши про Галину Коваленко, збагнув: із язиком жінка не дружить. Її не цікавило, хто він такий і чому розпитує про Галю. Уточнила тільки, чи не з міліції він. Відповіді «ні» цілком вистачило, натяк на обережність зник, натомість нова знайома продемонструвала нестримне бажання розповісти історію кохання Познякова й Галини, на заваді якому стояв Коваленко, хоча сам про це і здогадувався, що цілком красномовно характеризує цього типа, чи не правда, Сергію?

Єдине, про що дуже просив Горілий, — розповідати не весь роман, а лише короткий зміст. Подруга погодилася, раз по раз свою обіцянку забувала, йому доводилося перебивати, співрозмовниці це не подобалося, але все ж таки після години плідного спілкування Сергієві стали зрозумілі три базові речі.