Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Я ось Зінку вирішила на морі вигуляти.

Він слухав крізь один навушник щось чорне, прямокутне, що чимось нагадувало маленький плаский телевізор.

— Це що?

Він байдуже змахнув моє волосся зі свого плеча:

— Приймач. Цифровий. Пам’ять на 12 радіостанцій. Так… гарна іграшка.

Боже мій! І він відвернувся! Відвернувся з безсумнівним роздратуванням, напускаючи на своє темне обличчя пляму неприязної втоми.

Я посиділа так — на одному рушнику, на чарівній відстані півруки, й далі очікуючи: коли ж нарешті буде видихнуто чари з округлених губів, коли вони доторкнуться до мого плеча так, що стануть помітні підняті волосинки. Або… або він хоча б запитає мене про щось.

Втім, надто вже демонстративним було це ігнорування. Надто театрально він тицяв пальцем у лискучі чорні кнопочки, над міру захоплено слухав щось у навушнику.

Все, що було на мені, тепер лежало, згорнуте клубочком на його лежаку. В одних трусах я помчала в море.

До' певної міри побавилась, залишила білявку спостерігати за ходом подій зі свого пірсу, а сама з палаючими очами, без ліфчика, мокра, всипана сиротами, рвонула нагору, під тент.

Альхену довелося підвестись, щоб я могла скористатися його рушником. Створіння й Руда кудись зникли.

Я бігла зашвидко й зупинилася зарвучко, так, що теплий лінивий Гепард спіймав мене в рятівний глухий кут своїх міцних рук.

Я тремтіла й посміхалася з морськими крапельками на віях.

Очі.

Прогрес!!! Ці очі… Та ви подивіться! Він тримав мене за стан і десь між лопаток, замість того щоб відпустити й захоплено повернутись до приймача.

Гепард і далі дивився на мене. Аж доти, поки на його обвітрених губах не з’явилася млосна, пекуча посмішка.

— Я бачу, морські купання створюють у тебе гарний настрій, — доволі зміненим голосом промуркотів він, відпускаючи мене й ніби випадково проводячи рукою по хребті.

— Він у мене завжди гарний, — збрехала я й бебехнулася на рушник.

— Ну, зараз він у тебе просто чудовий.

— Як і я сама?