Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— У тебе дуже гарні груди. Ти дійсно погарнішала. Та й воля, дивлюся, все-таки більш виражена. Сумніваюся, що торік ти ризикнула б прийти сюди сама.

— Я з Зіною. Відповідальна місія — викупувати дитину.

— Облиш! Дитина? Я тебе благаю! Це дитя таке саме стерво, як і більшість бабів. Як же ти не розумієш, що в неї в грудях сидить величезна жаба на тебе. Ти, дурненька, зрозумій, що на світі немає нічого страшнішого, хитрішого й безжальнішого за жіночі ревнощі.

— Думаєш, вона тебе хоче?

Далі він намагався втлумачити мені, що дівчисько мені страшенно заздрить, що вона в цій своїй приморській глибинці марніє з нудьги, що вона просто мріє виявитися на моєму місці, а я сичала, що він збожеволів і що від сексу дах таки їде. Зрештою, він сказав таке: кому-кому, а вже мені, в усякому разі, має бути відомо, що дівчатка в 11–12 років граються не тільки з ляльками. І на наступний вибух з мого боку: чому Зінка стерво, чому? — заявив:

— Тому що я не люблю, коли мені ставлять багато запитань.

За якийсь час я знову повернулася до нього, доторкнулась до ліктя:

— Ти мені краще розкажи, чим займаєшся у вільний від любові час.

— Я комерсант.

— А точніше?

— У мене своя фірма.

— А ще точніше?

— Я звільнив майже всіх співробітників, зосталися лише обрані, найкращі, ті, чиї інтереси жодним чином не стикаються. У нас панують цілковита гармонія та взаєморозуміння. Ніхто ні від кого не залежить, ніхто нікого не дратує, і всі дуже працьовиті люди, — він замислено стис губи, зробив плавний жест рукою, — вміють думати, і, головне, люблять працювати. Повна ідилія краща за дружбу якоюсь мірою. У нас чудовий офіс — спортивний зал, душ, у кожного свій кабінет із комп’ютером та іншим устаткуванням. Є відик. Якщо мало роботи, фільми дивимося. У нас дуже багато цікавих касет.

— Це все дуже добре. А ти можеш розкрити таємницю вашого профілю?

Він глянув на мене крізь щойно надягнуті темні окуляри, які відразу з’їхали на середину носа:

— Горілку продаємо.

— Горілку?

— Здебільшого.

— А ще?

— А ще… Ну, ще до нас приходять жінки, матері приводять дівчаток, ми з ними займаємося. Розвиваємо їх, навчаємо рухатися, танцювати. У нас, можна сказати, лабораторія. Із найзакомплексованіших, зацькованих, кволих створінь ми робимо майже фатальних жінок.