Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Що? — насупилась я, згадуючи, що таке анус.

— Те, що чула. Спробуй, дуже рекомендую. Не просто приємно, але й дуже корисно.

— Сам пробуй… — гмикнула я.

На його обличчі знову з’явилася ця тонка посмішечка, що більше нагадувала оскал.

— Пробую, пробую…

— Ну… зовсім дістав, — простогнала стомлена сонцем Ада, тасуючи карти. Танька зірвала квітку шипшини й досить ніжно провела нею по моїй спині.

Я стримано посміхнулася й взагалі перестала будь-що розуміти.

— А як ти ставишся до вмивання спермою? — обережно запитала я, згадуючи, як свого часу отримала таку ось теплу ляпку просто межи очі.

— Ну… — оцінюючий погляд, — тобі це ще зарано. Це років за 20–30, може, й добре буде. А поки що тобі більше підходять жіночі виділення. Ти втираєш їх у обличчя, в шию в груди, і твоє тіло стає ще довершенішим. Це дивно…

— Знаю.

Карти… карти… походила навіщось двома тузами. Танька відразу виклала купу шісток.

— А шкода, що в 93-му наше останнє побачення накрилося, — у напівмаренні сказала я, приймаючи в своє картярське віяло купку розмальованих олівцем трійок.

Альхен відразу озирнувся. Він сидів просто напроти мене. Ця тема його вочевидь зачепила за живе.

— Звичайно, шкода! Тоді, два роки тому, ти була менша… І це все мало пікантніший вигляд, кожна секунда коштувала золота… — згадуючи, він завмер із мрійливо-сумним обличчям.

— Я була дурна, — просто відповіла Ада.

— Ну, звичайно. Я ж просив тебе нікому не казати. А ти розбовкала все цій Зінці, ну, й ти не знаєш, напевне, що в мене через неї були серйозні неприємності. Дуже серйозні.

Я насилу стримувала посмішку торжества. Це була моя перша і єдина перемога над мерзотником.

— Я торік не хотів нічого тобі казати.

Я байдуже знизала плечима, поставила ногу на діагональну балку, що підтримувала тент, і продовжила гру.

Нічого не виходило.