Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне — це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі — на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях — солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею:
«Ту-у-ула и Ереваннн…
Ри-и-и-ига и Магаданнннн»…
Я притулилася до теплого ялівця й заплакала.
Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)
Вранці ми, як звичайно, пішли на пляж. Спека стояла нестерпна. Напередодні подорожі ми були зібрані й не відволікалися на дурні суперечки з приводу не з’їденого сиру зі сметаною. Батько прощався з морем, сидячи на кінці пірсу й ведучи неквапну бесіду з витонченою гепардоненависницею в білому купальнику. Моя Полінка чогось не йшла, і я засмутилася, що ми так і не обмінялись адресами, щоб потім вишуканим епістолярієм повідати одна одній про всі подробиці цього фатального літа. Мені не було з ким поділити гнітюче передчуття розлуки. Я попленталася в «Україну», до Макса, та відразу мене гукнув батьківський бас, що риком рвався з-під пірсу. Я здригнулася й повернулась із рештою пляжників, які теж робили моціон. Він із суворим і безкомпромісним виглядом махав мені, щоб негайно повертала.
— Але чому?! — закричала я, перегинаючись через поруччя.
— Тому що я так сказав! — прогарчав він, перемінився на обличчі й звернувся до Анни.
Так я промучилася до 10:30, поки не було дано команди на останнє цього року купання. І все. Це нова витончена самотність мого нового Не Життя… Я зрозуміла тоді, чого хочу найбільше — простягти ноги в дорогому взутті на світлій шкірі модернового диванчика і, попиваючи червоне французьке вино, міркувати з яким-небудь 40-літнім нащадком західної буржуазії… Міркувати про історію й політику, зовсім не торкатися в своїх розмовах теми сексу — бути його уособленням. Поки я з сумовитим виглядом плавала від пірсу до пірсу, набережною в наш бік ішов хтось високий, білявий, у пляжних шортах. У відповідь на помах батьківської руки я покірно вилізла на берег, схопила рушника, сухий купальник і пішла нагору, переодягатися. Макс спіймав мене за передпліччя, крапельки котилися по моєму обличчі, тремтіли на віях, світилися на губах.
— Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?
— Я їду. Тато не пустив, — я обійняла його, такого великого й тепленького.
— Телефончик залишиш?
— У мене ручки нема.
— Я запам’ятаю.
І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.
Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.
— Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, — він махнув за Ай-Петрі, — у бік Фороса.
— Виходить, ми ніколи більше не побачимося?
— Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.
Я відпустила його руку й знизала плечима:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смак заборони» автора Самарка А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne“ на сторінці 117. Приємного читання.