Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Шансів на фінальну зустріч нема. «Я забороняю тобі виходити за межі квартири!» — значить, таки заклала, мій довгоногий, смаглявий Жасмин..

Погано… все погано… Лежачи на пірсі, я все тішила себе різними фантазіями на тему: «Що Сашко подарує Аді на її 14-річчя». Ах, скільки ж я чула від нього про ці непристойні китайські кульки, які є в Сюшки-Ксюшки і які «поки ти ходиш, перекочуються там, усередині». О… Гепарде, та будь-який папірець, піднятий тобою з підлоги, якщо побував у вівтарі твоїх темних рук, стане для мене священним!

«Шкода, що в тебе все так складається, бо пішли б на камені, посмажили б мідії», — сумно казав Макс, обіймаючи мене за плечі.

«А, може, вдасться втекти? Що тобі? Все одно через день поїдеш!».

Я ухильно знизала плечима.

Ніч промайнула в гірко-неспокійній напівдрімоті.

Tag Funfwndvierzig (день сорок п'ятий)

Так трапилося, що мій день народження завжди був дуже похмурим і самотнім святом. Тобто, взагалі не був святом. Через розлучення батьки завжди сварилися, з ким я буду, й частіше вигравав татусь, який із гордовитим обуренням відвозив мене куди-небудь на дачу. Приходили з четверо родичів або його друзів (і ніколи — моїх!), і все було до неможливого тужно. Цього разу мене, поза сумнівом, потішила Імрая за вікном, але батьківська скривджена відчуженість (о, як же йому легко живеться, вічно він на всіх ображається!) вже з самого початку зіпсувала феєричний плин цього дня. Я була напружена до крайньої межі; ми відразу посварилися, і його подарунком можна вважати небажання влаштовувати черговий скандал, а просто неприязне, крізь зуби кинуте: «Я не хочу це більше обговорювати!». Коротше кажучи, до Таньки мені підійти не дозволили (а де ти позавчора був, цікаво?). Втім, коли ми нарешті спустилися на пляж, їх там все одно не було. А потім, коли я засмагала, під свою «Енігму» з торжеством і зловтіхою фантазуючи, як у 16 піду на роботу й сама з рюкзаком і наметом вирушу борознити Імраю в пошуках нового adoreau, мене знову покликали на ім’я.

Усміхнений Гепард махав мені з-за червоного поруччя. Я похмуро кивнула в бік татуся й зробила страшне обличчя. А Демон і не думав іти, а й далі закликав мене широкими гостинними рухами.

— Ну, що таке?! — з серцем заволала я.

А він усе посміхався.

Татусь навіть не повернув голови, коли я з розчепіреними руками спритно пройшла вузькою кроквою, перескочила поруччя й зникла з поля його зору.

— Із днем народження, — урочисто сказав Гепард, поцілував мене в обидві щоки й вручив банку пива та шоколадку.

— Дякую. Тільки я не можу нічого в тебе брати, що я татусеві скажу?

— Що це від таємного залицяльника, і взагалі, це вже не твої проблеми, Левеня. Вітаю, — він лобизнув мене в лобик і змився у свій ранковий підтентовий затінок. Часу було обмаль. Я влаштувалась між скелею і кабінкою та зосереджено вм’яла шоколадку, а по тому, морщачись, із повним солодкого ротом ковтала крижане пиво. Банка була велика, на півлітра, а мене ще нудило від нещодавно перенесеного сніданку (сир зі сметаною).

— Адо, — я здригнулася, і з натоптаним ротом втупилася в Гепарда.

Він окинув мене розчуленим поглядом:

— Сьогодні, після обіду.

— Им-им, — я замотала головою, сьорбнула ще пива й зробила страшні очі.

— Я розумію, сьогодні такий день, і… я все одно чекатиму на тебе біля першого корпусу, як звичайно. Якщо ти не прийдеш, я зрозумію.