Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Господи… мені ж потрібно йти…

Віра якимось незбагненним чином виявилася в мене під пахвою, а Гепард відкинувся нарешті на спинку лави, простяг ноги під моїм спітнілим стегном і блаженно посміхнувся.

— Почекай… не поспішай… Відпочинь… — Віра волого поцілувала мене в кутик губів і почала шукати мій одяг.

У тілі сиділа така страхітлива легкість, що трохи паморочилася голова. Вони поставили мене на ноги й змусили пройти метрів 4 по прямій лінії.

— Ну, годі, я вже 12 хвилин, як повинна бути вдома.

Як би я не силкувалася, але всі мої рухи виходили повільні, сонні, а в свідомості кружляла строката заметіль із конфетті щойно пережитого блаженства.

— Це було… це було… — шепотів Гепард.

Так, це було. Ось і все.

Я повернулась у реальність, спіткнулася об поріг і ледь не впала в коридорі, тобто сповістила про свій прихід диким гуркотом збитої етажерки. З кухні вискочив татусь із ножем у руках, і весь його гнів начебто відлетів кудись, настільки зацькованою і жалюгідною я тоді була.

— Ти де тинялася? — зовсім не так, як планувалось, поцікавився він.

Я підвелася з підлоги, скоса глянула на себе в дзеркало (нормальний такий вигляд…) і буркнула, що засиділася біля Будиночка, писала роман, і взагалі, в мене сьогодні день народження, і можу я хоч раз на рік не звітувати про якісь нещасні 15 хвилин?!

— Двадцять п’ять, — похмуро сказав татусь і пішов назад у кухню різати салат.

Це ж треба! Олів’є! Виходить, хоче помиритися… А взагалі, 25 хвилин запізнення… Та такого раніше взагалі жодного разу не було, мені ж за таке повинні були шию скрутити!

Нишком я пробралася у ванну (ну, навіщо зайвий раз привертати увагу — з моєю неохайністю другий душ за сієсту має підозрілий вигляд). Там я довго вивчала своє засмагле веснянкувате обличчя. У мене були ці очі… зовсім дорослі, жіночі, іронічно-цинічні. Навіть колір начебто перемінився — з карого на золотаво-бурштиновий.

Гадаєте, це було все?

Розповідаю: коли ми нарешті спустилися на пляж, татусь ні з якого дива дозволив мені піти аж у «Ясну Поляну» по печиво. Відразу на обрії виникла наша тигрова лілія — гнучка, мов танцівниця, в цільному білому купальнику, що ідеально підкреслював фантастичну довжину її засмаглих ніг.

Мені дали грошей і послали по печиво.

Макс упіймав мене, як звичайно, біля хвіртки на пляж «Ясної Поляни», де на останньому поверсі човново-прокатно-оздоровчого комплексу було кафе «Дельфін».

— Чого це тебе ранком не було? — скидаючи темні окуляри, запитав він, звично цьомкаючи мене в щоку.

— Це в тебе хотіла б довідатися.