Розділ «Ім'я третє: Бог-слово»

Вони проминули кімнати жриць і залу підношень. Учень Мелхиседека відчув сморід. Посвітивши смолоскипом, він побачив, що розбійники, обшукуючи святилище, напаскудили у кімнаті верховного жерця.

– І богиня не помстилася їм, – посміхнувся він. – Так минає слава ідолів, так вони помирають – під сморід випорожнень тих, чиї предки віддавали останнього мідяка на храм.

У вівтарні нічого не змінилося від Часу Наповнення. Ратибор відсунув плиту, якою замаскував лаз, узяв кайло і почав гатити ним по підлозі біля отвору. Скеля між підземеллям і вівтарною кімнатою була у півліктя завтовшки – шукач сподівався розширити лаз. «А від гуркоту втечуть змії», – подумав він, врубуючи сталевий дзьоб у гранітну товщу. Через годину за кайло взявся Астерій. Так, змінюючи один одного, вони працювали до полудня. Лаз поширшав, але Ратибор вирішив після відпочинку роздовбати його ще більше.

Вони з’їли по два коржі й запили їхню черствість розведеним вином. Астерій усе заглядав в отвір і навіть спробував був пролізти, та Габір зупинив його:

– Там гадюки, – він прив’язав смолоскип до леза меча і встромив його у чорноту підземелля.

Червоне полум’я висвітлило вузький коридор заввишки з п’ять-шість ліктів. Вода вже не бігла по ньому потоком, а застигла пліснявими калюжами. Гадюк не було видно. Ратибор побачив натомість линви та важелі механізму, що відкривав вхід. Мідні стрижні позеленіли від часу й вологи, з дерев’яних брусів звисали білі гнилизняні нарости. «Дивно, що цей мотлох спромігся ще якось спрацювати», – подумав він.

Надвечір вони розширили отвір майже вдвічі і зламали кайло. Держак надломився, і залізний дзьоб упав у глиб підземелля.

– Я йду вниз, – сказав Ратибор Астерію, – а ти триматимеш смолоскип.

Ратибор одягнув шкіряний одяг, високі чоботи на шнурках і рукавиці, що захищали руки до ліктів. Обличчя він теж прикрив тонкою срібною сіткою. Такі сітки багаті арабки одягали влітку замість задушливої чадри. В одну руку він узяв смолоскип, у другу – Магрібського меча. Ще два смолоскипи приторочив до пояса, поряд із лікарськими знаряддями.

У лаз опустили мотузяну драбину, і Ратибор вирушив на пошуки Заповіту Єремії. Біля лазу гадюки йому не зустрілись; під ногами хлюпала гнила вода, стіни вкривав чорний слиз. Тримаючи перед собою меч, учень Мелхиседека рушив коридором. Підземний тунель виявився довгим. Повітря у ньому було прохолодне, і Ратибор із здивуванням відчув протяг: схованка мала другий вихід назовні.

Він пройшов тридцять кроків і побачив першу змію. Величезна гадюка підвела пласку голову назустріч світлу. Ратибор подражнив її смолоскипом; змія кинулася на нього, отруйні зуби вчепились у шкіряну рукавицю вище зап’ястя.

Блиснув метал, і розрубана навпіл гадюка впала у мокру темряву. Ратибор зауважив, що довжина її перевищувала шість ліктів.

Ще одна змія втекла від нього. Але третя гадина виявилася сміливішою. Це була стара чорно-жовта плямиста потвора заввишки з три людські зрости. Вона кинулась на прибульця з невідпорною люттю істоти, що звикла вбивати всіх на своєму шляху, вибила з його руки смолоскип і збила з ніг. Він упав у смердючу калюжу і відбивався від чудовиська в непроглядному мороці. Ратибор відчув, як зуби змії вп’ялися в срібну сітку – невидима потвора сичала перед його очима. Він ударив мечем у те сичання – і воно щезло. Дуже довго він розпалював другого смолоскипа, а запаливши, побачив перед собою позеленілі мідні ґрати. Від удару ногою вони впали.

Ратибор увійшов до кам’яного склепу кубічної форми. Вузьке вікно під стелею пропускало у склеп червоне присмеркове світло. Посередині стояла бронзова статуя Кадеш заввишки зо три лікті. Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев’яний кивотик. Він підняв його й відчинив.

У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту. Ратибор подумки прочитав молитву, вставив смолоскип у мідний держак на стіні склепу, зняв рукавиці і, тамуючи дріж, двома руками обережно розгорнув манускрипт. Пергамент був крихкий і вологий; його вкрили жовто-зелені плями плісняви. Ратибор спробував стерти огидне моховиння, але від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст…

Із кивотиком у руці Ратибор вийшов з храму Кадеш і відчув, що смертельно стомився. Він сів на сходи, Астерій вмостився поряд і все дивився в обличчя Габірові: він не розумів, чому мандрівний мудрець такий засмучений. «Напевно, грабіжники забрали все золото ще до нас», – думав хлопець. Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння. Він поглянув на східний небосхил, де вставав у всій красі Перлинового Лімесу[118] мисливець Оріон. Благодатна прохолода линула від Нілу на захід – у пустелю, і незліченне птаство сунуло туди слідом за багряним сонячним диском. Знайомий неспокій огорнув його єство, і згадалася далека ніч у Желянській виті під Києвом, коли він уперше переступив межу сущих речей і в місячному сяйві отримав об’явлення.

Але видіння не перейшло кордонів його душі. Воно злилося із згасаючим сонцем, і присмеркові відчуття увійшли в роздуми Ратибора, одягнуті у гіркі шати підсумків.

Він уявив себе малою рухливою річчю Простору – шаховою фігурою, яку Промисел пересуває теренами вселенської шахівниці. В уяві його виник велетенський Хрест Мандрів, що західним кінцем упирався у Желянську вить, північним досягав буртаських боліт, південним – ущелини Харра, а східний змочував у воді Білого озера. А Ітхель стояв у центрі Хреста Мандрів, і вода в Печері Чорної Риби була срібно-спокійна, як Вічність обидвох ойкумен.

Він зрозумів, що гра Знаками Сущого виявилася невдалою. Обрані, що свято вірили в Знаки, прорахувались. Вічність, котра мудріша за жерців усіх храмів Землі, стерла пліснявою Знаки, яким передбачалося безсмертя. Він відчув убогість Знаків болем серця, як закоханий відчуває зраду коханої істоти. І в присмерковому напіввидінні він побачив, як повз нього проходять у безодню легіони Знаків, сумних від свого безсилля. Літери грецькі, арабські, арамейські, іудейські, латинські йшли до чорного небесного провалля. Повзли, перебираючи променями, Зірки, Трикутники, Свастики, крокували кутасті руни. А за ними линув сірий, чорний, червоний потік Знаків, зовсім химерних, зачинених і диких; і не було Числа тим приреченим витворам людським; і зорі Оріона дивувались їхньому могутньому безсиллю; і Ворог радів тому походові, бо вмів обертати мудрість і дикість Знаків на користь собі.

А безодня Вічності приймала всі Знаки у своє неосяжне лоно, і не ставала ні меншою, ні більшою, і не отримувала кольорів Сущого. І все пам’ятала вона, і все тонуло в її забутті. Замовкали слова, дурні й мудрі, покривалися пліснявою священні тексти, розвалювались кам’яні стели – чорна простота з’їдала світлу складність Сущого.