Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Я, мамо! – У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість. – Боже, скільки радості у тих дітей. – А ви чого такі?.. Там стріляли не по-справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави… Мамо, а завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.

– Поможеш мені на ґуральні, я така недужа…

– Поможу! Але мамо… я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами… Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося… То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по-нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Олеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Олеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.

– Як ти торохтиш, Марку… І що там ти ще бачив, у городі?

– Таж кажу, замок з дощок горів… А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава… А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою…

– О Боже, – прошепотіла жінка і зімкнула очі. – І про що?

– А я не слухав, стояв на другому боці вулиці… Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма – ворожить, нашіптує…

– Не вір тому, Марку… Нема відьом на Руській. А він, пан Рогатинець, який?

– А ви вже колись питали… Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів… А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі…

– Він добрий чоловік…

– Звідки ви знаєте?

– Мусить бути добрим, коли науку вам дає.

– Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо…

– Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже…

…– Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, – похитала головою Абрекова. – Не світить вам любов, не віднайдете її… – Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: – О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?

Розділ восьмий

Скорбна п'ятниця

Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовський на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605-го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, врозумів много такого, чого не розумів дотоле, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злоє, не знали іще істини, щоб розуміти добро.

З манускрипту

Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всі, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що – те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.