Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу… Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа…

– Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так… – посміхнувся Рогатинець. – До братства вас записав би, та нежонаті єсьте… А там, у Чернятині, великий у вас маєток?

– Гарний маєток… Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій – ректор катедральної школи, мама – з ремісників, а я – чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом… Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх – «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.

– І їхню працю?

– Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов…

– А за прообраз братимете свій маєток?

– Напевне… – Шимонович пильно глянув на співрозмовника. – Він мені найближчий.

– А за старосту – вашого економа? – Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.

– Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? – поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. – Та невже ви думаєте, що я… Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще – значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.

– Правда ваша, пане Шимонович… Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним… Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну… подвійність?

– Був такий гріх, пане Юрію… А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макіавеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше… Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?

Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є – далеко всім до досконалості… Не святий же і Рогатинець. Трети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався – Боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?

– А я не славословлю князя Костянтина, – відказав невпевнено по хвилі. – І Корнякта, мецената нашого братства, – теж…

– Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні: «Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби…

– Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.

– Чув я – ви розійшлися з ним.

– На жаль, навіки… А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана…

Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.

– Я читав «Пересторогу» в списку, – сказав після мовчанки Шимонович. – Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор – ви… Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому – був чи не був апостол Петро першим Римським Папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри – і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно – люди…

– То який вихід для нас? – підвів голову Рогатинець. – Ви такий прихильний до русинів – підкажіть, де наш вихід.