Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

«У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці…»

«Боже, Боже, що вони з неї зробили!.. – застогнав Рогатинець. – За що аж так скалічили?»

«Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, – презирливо виплюнула Ґрета. – Пріч, пріч!» – вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Ґрета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.

Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Ґрета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Ґрети.

Застав її саму – спокійну, покірну, втомлену, марну; Ґрета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:

«Ходімо, Ґрето… Додому».

«У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу Господнього. Патер Лятерна взяв… І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти залишися, залитися в мене до ранку, мені так страшно…»

«Що вони тобі зробили?»

«Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!..»

Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Ґрети в кімнаті не було.

Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Ґрета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова – стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.

Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Ґрета, минаючи його, закричала істерично: «Пріч, пріч з очей, схизмат!» Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці – небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.

Дізнався недавно, що Ґрета померла – під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один-єдиний образ – доброї і печальної Гізі.

…З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів – хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.

Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. «Ще, чого доброго, спалять здуру Львів», – подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.

Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського – тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему «Лютня рокошанська», і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.

– Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?

Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius[100] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.

Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович – з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по-різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному – людській порядності.

– Давно не бачив вас, пане Шимонович.