Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Що ж, – сказав по хвилі Гедеон, – не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх… Хвалити Бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. – Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали стільки клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: – Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха… Панове, – звернувся Балабан до братчиків, – а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник?

Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:

– Не згодні, владико…

Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.

– Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити… Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть Бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську…

Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:

– Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець… – від люті він затинався, – же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а єсли не хочете до правди Божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!

– Не кваптеся, пане Потію, – мовив спокійно Рогатинець. – Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо ґвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо…

Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:

– Ви згорділи, ґвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: єсли нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після Великодня, і не майте тоді нам зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі Божій противитися!

– Йдіть, Потію, – відчинив двері Рогатинець. – Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були-сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний – наполохати може… І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!

Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:

– Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!

Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до ридвана, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:

– Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!

Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді навтовп злорадно зареготав.

Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з «Апокрисиса» Христофора Філалета: «Через унію сію вибухне полум'я домової війни…» Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління – щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?

До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:

– Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?

– Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, – мовив Іван Борецький. – А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву Господь, ніж від темного, знає-бо прозрілий, чого просить.