Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Рогатинець слухає і думає, що б трапилося, якби в цю мить зайшов з каноніками Соліковський зачиняти райські врата? Двадцять років минуло з часу тієї наруги – це так мало, коли дивитися на себе, бо й не змінився, не ослаб, але ж це дуже й багато: немовлята за той час стали дівами й юнаками; це дуже багато, бо виріс люд, який уже не розійдеться нині, мов отара. А що вчинив би? Розтерзав би Соліковського!.. Чи ж не крові бажав тоді Рогатинець? Чому нині щемно й тривожно від цієї думки? Рано ще… Христос воскрес. Рано воскрес? Чи лиш спинається іще з хрестом на гору?..

Мацько Патерностер дивиться й очам своїм не вірить: то це той сивобородий дідуган у монашій рясі, який вчора заходив до його пив'ярні і п'ять Псалтирів купив, єсть самим Вишенським? Якби ж був знав – сулії з вином поховав би, пивницю ладаном прокурив, Господи, а він ще й посміхнувся, коли монах, беручи книги, мовив, похитуючи головою: «Блюзнірствуєте, львівські братове, Божими книгами торгуючи в пияцькому содомі»; посміхнувся й відказав: «Вино у мене церковне, благочестивий монаше, не зволите запричаститися?» Сором тепер обпалює Мацька – як смів так розмовляти з мужем, який не боїться вголос вимовляти коромольні слова? Та дивується Патерностер з іншого: щось трапилося з ним самим, бо чому не опускає голови, не глипає боязко на сусідів, не поглядає в бік притвору, чи не появиться там хтось такий, котрий, побачивши Мацька на нинішній відправі, завтра корчму йому закриє… Христос воскрес! Мацько дивується, а від слів проповідника бадьорий дріж пробігає йому по спині, він чує, як випрямляється в нього хребет, як гнівна мова мніха сіє в його душі злість на самого себе за те, що досі той хребет був зігнутий, немов яремна дуга, а що з того запосяг: чи ж оті складені за лихву й торги золоті варті того, щоб усе життя витирати носом ляду, та яка їм ціна, коли навіть син Роман, від'їжджаючи в далекий світ, не хотів і сотні взяти, бо вони йому смерділи батьковим приниженням. Мацькові й моторошно, тільки – знову диво! – не за себе, а за Вишенського: чи не потягнуть його після відправи до вежі, що біля міської зброярні?

Барон, сховавшись на хорах за людськими спинами, уважно слухає, щоб не пропустити жодного слова, і мліє від скоботливої втіхи, що матиме з чим прийти до свого хлібодавця, бо невдоволений Соліковський. Ти, Бароне, пропиваєш гроші, а користі з тебе катма, тих кілька кишенькових злодіїв із Шкотської, яких ти привів до чорта, то ще не плата за звання барона, нам треба, щоб зареготалися над братчиками ті, які нині рей водять на Руській; вже й кишенькові доносять на тебе, що ти по корчмах тільки те й робиш, що похваляєшся своїм титулом і службою в архієпископа, хоч мав би це при собі тримати… А як йому, від роду вбогому, приниженому і на чужу славу й статок заздрісному, як тримати в таємниці, як не похвалитися на людях, що він, колишній конвісар, а потім братський поштуркач, має нині своє постійне місце в пивниці самого Корнякта, що шинкарка, забачивши його, поспішає до столу з порцією смаженої риби і кухлем пива, що Антипко раз на тиждень пригощає мальвазією, що іноді навіть патриції кличуть Барона за свій стіл, а до покоїв архієпископа він має право заходити без стуку. І має десь Рогатинця. Зустрівся якось з ним після тієї оказії на Круп'ярській, хотів Рогатинець плюнути йому в лице, не посмів. Ні, не через те, що боявся, розголосу за перелюбництво (не бійся, я не кваплюся про це розказувати), – на Барона плюнути не зважився. Ти вважай і рахуйся із словами, я вже не Блазій. І проковтнув слину вельможний сеньйор, тепер виминає… Ну, скажіть, хто із посполитих заслужив таких привілеїв, хто зумів так піднятися над сірою юрбою? Христос воскрес!! То як це можна тримати в собі? Ще подумають люди, що він такий самий, як був, і замість поштивості й страху далі виквилятимуть йому співчуття, а то ще й насміхатися…

– І так буде доти, доки ми самі не визволимо себе із пут світської неволі. Бо хто єсть хлоп і невольник? – Вишенський повів вказівним пальцем, ніби цими словами таврував кожного прихожанина. – Та тільки той, хто світу сему яко хлоп, яко найманець служить і вік свій у службі аж до смерті губить. То посвятімо Богові помисли ума нашого, вогонь сердець і тоді, мов труха, розкришаться кайдани мирські!

«Мніху Йване, – заворушився протест у душі Рогатинця, – подвійні кайдани накладаєш на нас, подвійну покору… Ні, старче, мусимо служити цьому світові, на те ми й прийшли. Щоб кращим його створити, добрішим, розумнішим… Потойбічності ми за життя не потрібні».

«Служу я яко найманець собі самому й просвітку не бачу», – проказав у думці Мацько Лисий.

«Насміхаєшся наді мною, монаше, зневажаєш за службу – відплачу ж я тобі сторицею», – коробила злоба Барона.

– У службі мамоні застрягли єсьмо, сите життя до гріховного плотського соплетіння нахиляє! І єсли не буде серед нас істинних іноків і богоугодників, які б перед Богом поспільство заступали, то жупелом і вогнем, яко же Содом і Гоморра, у лядській землі спопеліємо! Відвернімся обличчям від зажерливого й облудного світу і у своїй руській духовній общині викуймо золото чеснот наших!

«Відлюдний муже, ти й на Україну зриш, мов на келію, – діймало обурення Рогатинця. – Чи не подібним єси до скнари, що ховає черлене золото в скрині, а ніхто його не бачить, ніхто ним не користується, навіть власник? А що, коли те золото буде не справжнє, а ми не знатимемо, і колись на багатолюдному ринку, попробувавши на зуб, скажуть чужинці: низька проба?

«Не можуть стати всі монахами, – думав Мацько. – Комусь і вино треба продавати».

«Свій орден думав заснувати у Львові? – ворушив запалими губами Барон. – Не дамо тобі зробити цього, мніху!»

– А тоді можете нас мучити, гонити і в'язнити, бо маєте в руках власть світську, але не гадайте тим тиранством побідити наш дух, не гадайте, папи римські, кардинали, арцибіскупи і всякеє лживое священство латинське, не сподівайтеся, власть мирська – королі, що православні папі поклоняться, не надійтеся ні нині, ні завтра, ні во віки віков! Амінь.

Не дихав люд. Гнівні слова Вишенського спинили биття сердець, народ у цю мить готовий був зробити все, до чого закличе мніх Іван, і моторошно стало Юркові: зіткнуться колись два ворожі ордени, єзуїтський і цей, ще не названий Вишенським, а тоді сонце застелять дими, і замість вселюдського просвітління й царства розуму настане чорний диктат сили переможця. І просвітитель стане тираном. Ні – тільки освіта, тільки збагачення світовою мудрістю виведуть русинський люд на висоту, до якої не дотягнуться руки зажерливих. І тут прошила мозок думка: «Без битви, без крові? Чудом Господнім?»

Замість відповіді вибухло під склепінням храму грізне:

Смертію смерть поправ!

Мніх Іван покинув казальницю і тихо зник у захристії, а народ без упину повторював:

Смертію смерть поправ!

Збентежений Юрій пробирався до виходу, йому треба порозмовляти з Вишенським; «Смертію смерть поправ!» – гриміло в Онуфріївській церкві; на паперті до нього підійшла жінка з закритим чорною шаллю обличчям, вона тримала за руку русявого хлопчика, стала, схиливши в глибокому поклоні голову.

– Благословіть, пане сеньйоре, мого сина, – ледь чутно прошепотіла жінка. – Перехрестіть йому чоло. Підійди, Марку…

…Після обіду Лисий Мацько звично став за ляду, чекаючи клієнтів, які й у Великодню неділю не поминали його корчми, – партачів із Шевської.