Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

«Ходімо ще трохи».

І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з-за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки – застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно-синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:

«Я кохаю вас. А більш нічого…»

«А чого іще треба, – вимовив Юрко, – чого іще треба?»

«Жити вам треба. Для мене… Для нас…»

«Я буду жити… Тепер буду».

Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко-терпкому звучанні – його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, є тою великою радістю, яка дає життя.

«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, – шепотіла Гізя. – Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує».

«Що ти говориш, Гізю, я люблю тебе».

«Тихо, тихо… Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини… Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там – у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком…»

«Ти будеш зі мною жити…»

«Якби то… Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку… Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас».

Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи – і розлучаться, ще трохи – і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.

Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка – і не Ґрета, і не якась повія, а жива-живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!

Тоді він масно засміявся і низько вклонився.

«Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника Рогатинця, який за законом братського статуту буде нині вимазаний із списків разом зі мною. Ха-ха!»

Вибухнула кров у Юркових грудях: треба вбити паскуду, що споганила світ і нинішній святий ранок… Він у нестямі кинувся на Блазія, і той, побачивши воочію свою смерть, помчав, мов вепр, поміж кущами винограду; Блазій у смертельному переляку біг швидше вепра і зник з очей.

А коли Рогатинець вернувся, Гізі не було…

…Юрій різко висмикнув ліктя, за який тримався Барон, і пішов крізь юрбу, не оглядаючись, він ще чув за собою погрозливе хрипіння: «А пожалієш, пожалієш!», гидливо струсився, начеб на нього хтось вилив відро помиїв, і звернув з Ринку в безлюдні вулички.

Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках; пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і – диво: навіть у цьому содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут, то там, для радості, танцюючих амурчиків на фризах, усміхнених сфінксів, маскаронів із спотвореними від реготу обличчями, п'яних кентаврів з кухлями в руках, і подумав Рогатинець, що коли насправді людство вічне і його не можуть винищити ні війни, ні чума, ані голод, то тільки завдяки силі людської радості, яка не набувається удачами, багатством, перемогами чи вином, а є споконвічною життєдайною силою – як опір смерті.